Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Мені повернути тобі вигляд душі?- Занепокоєно запитала Лелейн.
-Я в нормі.- Відповів Вієро.- Ходімо.
Неподалік з’явилося біле сяйво, яке Бель могла впізнати з тисячі. Святий опустився одразу перед ними, а його маска і світлі шати зникли, як тільки він торкнувся землі.
-Свічка майже згасла.- Сказав Ніко.- Ми маємо іти.- Він підійшов до Вієро, дозволивши йому обпертися на нього.
-Ти знайшов двері?- Поцікавилася Мірабель.
-Так.- Святий кинув на неї короткий погляд.- Сподіваюся, ключ дуже гарячий.
-Дуже.- Підтвердила Лелейн, теж подивившись на Бель.- Навіть припустити не можу як ти можеш так довго тримати його в руках.
-Роки практики минули не даремно.- Вона посміхнулася, а потім сковзнула очима по дивним написам на руці, які швидко повернули її у нову реальність.
Мірабель не знала що буде далі. І, якщо чесно, не хотіла знати. Їй вистачила і ця божевільна пригода у Потойбіччі. Але, як сказав Святий, вона була частиною чогось більшого, тому не могла не думати про майбутнє. Про невідому жінку, що вислала лист на Санктичні гори, про ще трьох людей, які були такі ж, як вона, про Священну Воду у Колбі, про війну, Розаліну і багато чого, досі їй незрозумілого. Все здавалося занадто складним і заплутаним. Що ж. Принаймні одне вона знала точно: зі Смертю, Проклятими і Потойбіччям покінчено назавжди. І це не могло не радувати. Хоча довелося зануритися у болюче минуле і багато що втрати заради цієї перемоги. Нажаль, інших шляхів до перемоги ще не вигадали.
-Я знаю чому дітей Сонця і Крові завжди позбувалися.- Прошепотіла до неї Лелейн.
-Чому ж?- Зацікавлено запитала Мірабель.
-Їх дар потужніший, за силу звичайного елемстоунця.- Вона поглянула на свій Ксифос.- Таких людей боялися, тому робили все, аби їх не було. Так само, як спалювали відьом у світі людей. Тільки я все не збагну одну річ.
-Яку?
-Валентійці можуть пришвидшувати потік крові. Вони чудово справляються із серцем, артеріями, венами…- Лелейн задумливо глянула на Бель.- У чому ж тоді особливість дітей Крові?
-Як би нам не забороняли говорити і читати про Валентійців, ніхто ніколи не дотримувався цих заборон.- Мірабель засміялася.- Ну… Енергія Валентійців проявляється яскравим світлом, або ж просто дотиком до тіла, махом руки чи поглядом.- Вона зітхнула.- Але ніколи чимось… матеріальним. Наприклад, як у нас вогнем, вітром, землею…
-І що це значить?
-Діти Крові контролюють кров не у венах.- Пояснила Бель.- Вони можуть викликати її, як я викликала Сонце. І цю кров можна бачити, торкатися її. Вона небезпечна в руках когось іншого.
-Ти знаєш багато про наших сусідів з тої сторони ріки.- Сказала Лелейн.
-Зовсім ні. Коли Стеліор зник, я почала вивчати цю тему потайки від батьків, тому довелося зачепити і тему Валентійців. На скільки мені відомо, вони дуже неприязно ставляться до нас і знищили майже всі спогади про колишню дружбу.
-Думаю, їм забороняють так само, як нам.- Припустила Лелейн.
-Принаймні, ми не боїмося говорити про Валентійців і з Валентійцями.- Відповіла Мірабель.
-Ти хоча б раз говорила з Валентійцем?- Несподівано поцікавилася Лелейн.
-Лише одного разу.- Бель згадала картинну галерею і хлопця, що дивився на неї великими сірими очима з чорним обідком.
Після слів Святого вона зрозуміла, що це був не звичайний Валентієць, тому досі дивувалася долі за такий дивний збіг обставин.
Ніко зупинився перед восковою стіною, що нічим не відрізнялася від інших. Майже нічим. Бель позбулася непотрібних думок і зосередилась на важливому. Вона помітила кулясту ручку посеред стіни і велику, темну, замкову щілину під нею. Святий вказав на крихітний вогонь неподалік від них. Той ледь палав і Мірабель зрозуміла, що це і є тоненька свічка, що веде зворотній відлік.
-Дверей тут не буде, поки ключ не опиниться на своєму місці.- Заговорив Ніко.- Лише тоді вони проявляться.
-Це тому він має бути гарячим?- Запитала Лелейн.
-Так. Щоб віск розплавився.- Відповів Святий.
Мірабель, не довго думаючи, заштовхнула ключ у замок, ледве його повернувши. В очікуванні запанувала повна тиша. Минуло декілька секунд, перш ніж Бель перевела погляд на маленьке полум’я. В мить воно згасло.
-Вчасно я прокинувся.- Прошепотів Вієро, зазираючи в налякані очі Лелейн і Мірабель.
Вогонь на верхівках воскових стін зник, наче його ніколи не було. Земля різко затряслася, збиваючи всіх з ніг. Бель не зводила очей з ручки і замку під нею. І не дарма. Розпечений ключ засяяв тьмяно-червоним, а стіною почала розтікатися лава, утворюючи тоненькі візерунки і розплавляючи віск. Всі мовчали і я сумніваюся, що хоча б один з них, не враховуючи Святого, до кінця розумів, що це був справжній кінець гри. Двері вимальовувалися і з кожною секундою ширшали, аж поки не постали перед ними у всій красі. Мірабель зробила глибокий вдих і повернула кулясту ручку. Та видала неприємний скрип і відчинила двері.
Летючі Ліси, здавалося, зовсім не змінилися. Та тиха ніч серед світлячків і хвої лишалася такою, якою її запам’ятали всі. Та ніч мала стати кінцем, але гра Проклятих, як виявилося, потрібна була не лише Смерті, аби провчити зарозумілих елемстоунців, а і самим елемстоунцям. Випробовування зміцнили їх, зробили ще сильнішими і показали, що люди, які поруч із ними зараз – це і є ті, яких мріє знайти кожна людина. Гра навчила боротися за справедливість до кінця, за чесність і щирість намірів. Навчила приймати власну історію такою, якою вона є, навчила іти на відчайдушні вчинки заради тих, кого не можеш втратити, навчила любити, довіряти один одному, а найголовніше – пробачати.
І у той момент ніхто ні про що не шкодував. Вони пройшли цей шлях разом і довели, що якщо бути собою і керуватися світлом власних думок і почуттів, можна подолати все. Вони бачили чотирьох людей серед поля, засіяного квітами і зірками. І ті люди вже не були ними. Ті люди були іншими. Вони не розуміли багатьох речей у всіх світах, але мали надію, що колись буде краще. Обов’язково буде…
