Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Довга історія. Спочатку він дав мені плеєр і диск із… треками. Не вийшло. Тоді він дав мені альбом… з чорними картинками. І я морочуся з тим альбомом. Таке враження, що воно в мене стукає, стукає, стукає… а я не впускаю.

— А воно хоче виламати двері, — тихо сказав Костя.

— У тебе було щось схоже?!

Костя озирнувся. На кухні гомоніли, диміли, реготали першокурсники. Не залишилося жодного вільного табурета.

— Ходімо… куди-небудь, де тихіше?

Вони пройшли в самий кінець коридору, сховалися за широко розчиненими дверима душової, сіли поруч на підвіконня.

— Стерх мені дав роздруківку, — сказав Костя. — Таку на стрічці, довгу, начебто сувій. Звелів читати вертикально — стовпчиками. Я почав… і схожа історія. Начебто ломиться всередину щось чуже. Я закрився. А воно — бам! — двері мої виламало… Чи що там замість дверей… Ось. Потім це відчуття бридке зникло, музика почулася, приємно навіть. Стерх мене хвалить… — Костя помовчав. — Усе тому, що в мене воля слабка. У тебе — сильна. Так просто не вломишся.

— Він спершу казав, що я особлива якась, — пробурмотіла Сашка. — А потім — що помилився, і я, як усі… Тобі щось подібне говорив?

— Ні. Знаєш, як він м’яко стелить… «Дуже добре, Костенько, на завтра ось цей стовпчик, який я позначив червоним…»

Костя дуже схоже зобразив Стерха. Сашка невесело посміхнулася.

— Чим я можу тобі допомогти? — запитав Костя.

— Підійди до мене завтра… тобто сьогодні… ось так само. І знову запитай, чому мене не було на парі.

Костя повернув голову. З його погляду Сашка зрозуміла: він думає, що з нього знущаються.

— Я серйозно. — Вона потупилася. — Мені… нема з ким поговорити.

— А Єгор?

Сашка замислилася.

Не про Єгора. Зараз, на захололому підвіконні коридора, продутого протягами, вона вперше зрозуміла, що цього дня, прожитого начорно, ніхто не пам’ятатиме, крім неї… і ще хіба що Стерха з Портновим, але їх тут нема, і їх не обходить Сашчине особисте життя. А виходить, вона може говорити Кості що завгодно. Усе спишеться. Усе зникне. Завтра вранці Костя знову здивується і стривожиться, чому Сашка не прийшла на спеціальність.

— Якби в тебе був день, який ніяк тобі не зарахується, ні в які відомості не піде… що б ти зробив?

— Пограбував би банк, — пробурмотів Костя. — Знаєш, був такий фільм…

— Так, я щось пам’ятаю… мама начебто приносила касету. І ми дивилися вдвох. Ще без Валентина. Я тоді не знала… не думала, що це трапиться зі мною.

Коридором пройшла, ляпаючи капцями, Аня Бочкова. Зупинилася біля дверей душової.

— Сашко, ти Портнова не боїшся? Чому на спеціальність не ходиш?

— Мені дозволили як найкращій студентці. — Сашка мигцем глянула на Костю.

Аня гмикнула, увійшла в душову й зачинила двері.

— Донесе Женьці, — сказала Сашка.

Костя наїжачився.

— Що саме донесе?

— Уже знайде що. Але це не має значення, бо завтра почнеться все спочатку, все переграється по-новому… Слухай-но, ти кажеш, у мене сильна воля. А я ні на що не можу зважитися. Пройтися інститутом голою, налякати англійку пацюком, утопитися в ополонці… Ось які в мене дурнуваті думки. І вони ж нездійсненні. Тому що я повинна здавати Стерху нові й нові фрагменти. Він каже: «Є крихітне зрушення». Триста шістдесят п’ять однакових днів — і крихітне зрушення перетвориться на маленьке. Десять повторюваних років — і мені дозволять здавати перший залік.

— Сашко, — тихо сказав Костя, — я твій боржник… Давай я тобі допоможу.

— Як?!

У душовій приглушено шуміла вода.

— Ти мені пробач, що я тоді так сказала, — промовила Сашка. — Я… була не права.

Костя мовчав.

Сашка ніяково зістрибнула з підвіконня.

— Загалом дякую за співчуття, але якщо я не піду зараз працювати, то завтра… тобто сьогодні…

— Стривай, — сказав Костя. — Покажи, як ти працюєш для Стерха.

* * *

О пів на десяту вечора вона згадала, що обіцяла Єгорові зайти о дев’ятій. Подумала й вирішила, що метушитися пізно. Все одно зранку Єгор не буде знати, що вона не прийшла. Вони знову сядуть на матах у спортзалі, Єгор знову скаже їй: «Давай одружимося».

Ну чому її з кожним разом дедалі більше дратує ця пропозиція?!

Вони з Костею сиділи в Сашчиній кімнаті, три білі крапки посеред чорного аркуша то налітали вогнями поїзда, то віддалялися, мов сузір’я на каламутному небі. Сашка намагалася відпрацювати фрагмент за номером двадцять чотири, але щоразу, дораховуючи до сімдесяти, обривала спробу.

— Я не можу зрозуміти, що відбувається, — зізнався Костя. — Це… як музичний вступ, який усе повторюється та повторюється, а самої пісні нема. Може, якщо я сам спробую… подивитися на цей фрагмент, до мене прийдуть якісь думки? Хоча б натяк, хоча б ідея, як тобі допомогти?

— Ні, — сказала Сашка поквапливо. — Не варто. Це чужа вправа. Стерх уб’є нас обох.

— Я можу поговорити з ним, — сказав Костя. — Зі Стерхом.

— Завтра.

— Так… А завтра буде пізно… — Костя несильно посмикав себе за волосся. — Може, тобі варто повернутися до цього… до треків на диску, до плеєра?

Сашку пересмикнуло від огиди.

— Я думаю, Стерх був не правий, коли дав тобі альбом, — сказав Костя.

— Ти вважаєш? Може, викладатимеш замість нього?

— Не смійся. Він психологічно був не правий. Він вирішив, що проблема в диску, а проблема в тобі! Якщо він дасть тобі роздруківку, як мені, або зошита, як Женьці… Однаково нічого не вийде, тому що ти не хочеш.

— Ти ж бачиш, я хочу. Я на стіну лізу, так стараюся!

Костя вперто похитав головою.

— Ти опираєшся. Ти борешся за себе.

— Стерх так само казав, — пригадала Сашка. — «Ви боретеся за себе в усталеному образі: дві руки, дві ноги…»

— Так. І ти маєш рацію. А я ось не зміг боротися.

— Так, але ти живеш нормально, а я…

— Я живу нормально?

Після цих його слів стало тихо, і в тиші промайнуло довгих п’ятнадцять хвилин. Сашка не наважувалася заговорити; Костя, син свого батька, онук своєї мертвої бабусі, чоловік Жені Топорко, яка не змінила прізвища, щоб не бути Коженниковою… Костя, студент-другокурсник Інституту спеціальних технологій міста Торпи…

— Пробач, — сказала Сашка.

— Та й ти мені пробач. — Костя згорбився. — Я хочу тобі допомогти, але в мене нема злості. Я вдарив би тебе, — він криво посміхнувся, — але… не можу тебе бити. Напевне… він правий.

— Хто? — запитала Сашка, заздалегідь знаючи відповідь.

— Він, — повторив Костя. — Він про мене дуже невисокої думки, знаєш. Я намагався розкрутити маму на розмову… про нього. Як так вийшло, що він став моїм батьком? — Костя в