Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Чому ж не вранці? — пошепки запитала Сашка.

Єгор здивувався.

— Вранці? Що?

— Шкода, що ти вранці їх не купив.

І вона глянула на небо, на єдину зірку в дірі білої хмари. Це був би справжній день… Вони з Єгором каталися б на лижах, а потім він, розпашілий, казав їй: «Давай одружимося». Якщо із усього життя вибирати один день для вічного повторення — чому не такий?

Єгор придивився уважніше.

— Чого він від тебе хотів? Стерх?

— Виходить, сьогодні кататися не можна? — запитала Сашка, не слухаючи.

— Сьогодні? — Єгор зам’явся. — Ні. Це завтра. А сьогодні… Ходімо до мене.

Сашка заплющила очі. Притулилася обличчям до коміра його куртки. Глибоко вдихнула тепле повітря — пару від його подиху.

— Ходімо, — повторила, немов у напівсні. — Ходімо, Єгорку.

* * *

Вранці вона прокинулася у своєму ліжку, ледь жива, розбита, й перш за все запитала у Віки, що підкручувала локони щипцями, яке сьогодні число.

— Шістнадцяте, понеділок, — похмуро відповіла Віка. — А якщо хочеш репетувати уві сні, то й стели собі в коридорі!

— Ага, — погодилася Сашка.

Віка кинула на неї здивований погляд через плече. У кімнаті відчутно запахло смаленим волоссям.

Першою парою була спеціальність. Сашка ввійшла в аудиторію останньою, за п’ять секунд до появи Портнова.

— Здрастуйте, група «А». Самохіна, на сьогодні я вас відпускаю. Ідіть.

У однокурсників витяглися обличчя. Сашка уважно подивилася на Портнова — до його розмови зі Стерхом ще майже цілий день. Що, він уже знає про те, що Сашку підсадили на кілечко?

Портнов кивнув їй, відповідаючи на непоставлене запитання й одночасно підганяючи:

— Ідіть, Самохіна, не відбирайте часу в групи!

Сашка пішла. Повернулася в гуртожиток, дістала чорний альбом Стерха й сконцентрувала погляд на фрагменті номер двадцять один.

* * *

— Здрастуйте, Сашко, як наші успіхи?

— Ніяк.

— Не треба так песимістично… Якби я був вісімнадцятирічною дівчиною, ніколи не впадав би у відчай… Ви працювали з двадцять першим?

— Миколо Валерійовичу, — запитала Сашка, — як ви це робите? Якщо сьогодні шістнадцяте число, то ви ще не знаєте, що трапиться ввечері!

Стерх неуважно похитав головою.

— Сашенько, ви дитина, яка виросла в гарній зручній кімнаті, ви уявлення не маєте, що перебуває за її межами. Ви гадаєте, що цокання настінного годинника — невід’ємна характеристика часу як фізичного явища… Відкрийте альбом і разом зі мною спробуйте опрацювати фрагмент двадцять два.

* * *

— Давай одружимося, — сказав Єгор.

Стукотіли целулоїдні м’ячики, стрибаючи на столах, вдаряючись об пружне покриття ракеток. Лариса промахнулася, програла й вилаялася матом. Дім Дімич, який проходив повз неї, зробив їй суворе зауваження. Лариса покинула ракетку й пішла в роздягальню.

— Неспортивно, — басом прогув фізрук. — Сашко, не хочете пограти?

Сашка мотнула головою.

— Ти що, не чуєш? — Єгор образився. — Я говорю…

— Давай одружимося, — скінчила Сашка з важким зітханням. — Давай.

— Схоже, тобі щодня хтось робить пропозицію, — ображено сказав Єгор.

— Вибач, — пробурмотіла Сашка. — Це все Стерх… Знаєш…

— Що?

— Нічого. — Вона опанувала себе.

— Приходь сьогодні до мене, — сказав Єгор. — Степана не буде, Мишу попросимо погуляти…

Сашка глянула на свою руку. Наклейка-пичка червоніла маковим цвітом, але чого боятися, якщо завтра ніколи не настане?

— Гаразд. Прийду.

* * *

Вона прокинулася у своєму ліжку, уже відчуваючи запах паленого волосся. Віка перегріла щипці й тепер лаялася, зчищаючи зі сталевого затискача прилиплі до нього оплавлені волосинки.

— За двадцять хвилин дзвінок! Ти йдеш на спеціальність?

— Ні, — сказала Сашка й знову заплющила очі.

Коли вона розплющила їх, поряд стояли Віка й Лена.

— Чого вам?

— Не боїшся?

— Та ну їх усіх, — сказала Сашка й перевернулася на другий бік.

* * *

— Здрастуйте, Сашко. Ви працювали? Давайте подивимося…

Сашка замружилася від різкого світла в очі.

— Є маленьке зрушення, — заспокійливо сказав Стерх. — Поки що малесеньке, але все-таки це робота. Працюйте, Сашенько, не здавайтеся. А зараз зробимо ось що: повернемося до першого фрагмента й повільно, один за одним, пройдемо по черзі всі. Сідайте зручніше, зосереджуйтеся, дивіться на «якір». У нас багато часу, нікуди поспішати.

* * *

— Тільки не кажи, що нам треба одружитися.

Єгор кліпнув.

— Сань… Ти чого?

— Хіба ти не збирався мені сказати: давай, мовляв, одружимося?

— Збирався, — тихо зізнався Єгор. — Тільки… чому ти злишся?

— Я не злюся, — сказала Сашка.

І про себе подумала: я божеволію.

* * *

Костя ввійшов на кухню, коли вона обливала холодною водою щойно зварене яйце. Навколо було повно люду, хтось їв, хтось пив чай, мив посуд або просто тинявся тут, але Сашка миттю зрозуміла, що Костя шукає її. І ось знайшов.

— Тебе сьогодні не було на спеціальності. Що сталося?

— Набридло всім пояснювати. — Сашка витягла яйце з каструльки десертною ложкою. — Портнов дозволив мені сьогодні не бути.

— Портнов?!

— А що такого? Я найкраща студентка на курсі, можу й відпочити трішки… Чому ні?

Вона люто била по яйцю ложкою, здирала шкаралупу, начебто ворожий скальп.

— Чого вони від тебе хочуть? — тихо запитав Костя. — Що вони знову з тобою зробили?

Сашка підняла очі. На кухні голосно працювало радіо, на завтра обіцяли потепління, сніг, різкий вітер… Сашка подумала, як це здорово — мати «завтра». Слухати прогноз погоди. Складати розклад. Відривати листочки на календарі. Безліч людей живуть так день у день і навіть не усвідомлюють свого щастя.

— Я в кільці, — сказала вона Кості несподівано для себе. — У мене постійно той самий день. Вони так зробили… він так зробив, щоб я навчилася… змогла… для Стерха виконати завдання. А я не можу.

Костя сів на табурет, ніби в нього підкосилися ноги.

— Тому Портнов дозволив мені не ходити… Сьогодні. Бо в мене завжди сьогодні.

Костя довго мовчав.

— А як же, — сказав нарешті, — якщо я завтра прийду в аудиторію… Хіба там не буде тебе? Завтра?

— Не знаю. Ти ж не можеш піти на день уперед, повернутися й повідомити мені, що там.

Яйце хололо на блюдечку. Сашка опустила підборіддя на сплетені долоні.

— Я все це тобі говорю тому, що завтра… тобто сьогодні зранку… Ти все одно нічого не пам’ятатимеш.

Костя помотав головою, начебто відмовляючись сприймати серйозно таку ймовірність.

— Авжеж. Усе спочатку. Ти будеш дивуватися, чому мене нема на парі. Можливо, ще раз запитаєш… А я щось придумаю. Не пояснювати ж щоразу, щодня, без кінця…

Костя двома руками скуйовдив коротке волосся. Ретельно розтер долонею носа.

— А що