Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Сашка сиділа, ніби його не чуючи. І тільки коли він уже ладен був образитися — на подібні пропозиції люди, як правило, хоч якось повинні реагувати — обернулася й дуже уважно глянула Єгорові у вічі.
— Навіщо? Хіба нам погано так?
Єгор розгубився.
— Ну як — навіщо… Навіщо люди одружуються?
Стукотіли тенісні кульки. Целулоїдні краплі.
— Сьогодні о шостій Стерх на мене чекає в навчальній частині, — сказала Сашка.
— І… що?
Сашка набрала в груди повітря і видихнула. Її надія ні на що не спиралася — ні на що серйозне. Просто хотілося, страшенно сподіватися. «Якщо я вирвуся, то напевне звільню Єгора, — думала Сашка. — Тільки вибратися. Тільки нехай скажуть: ми помилилися. У тебе нема таланту в нашій спеціальності, їдь додому».
Сашка бачила уявним поглядом, як горбань сумно хитає головою і промовляє ці слова. І Портнов протирає окуляри полою сорочки навипуск. І вона, Сашка, вдає страшенно ображену, йде збирати речі й повертається додому…
— А потім? — запитав Єгор.
Сашка здригнулася, ніби він прочитав її думки:
— Що — потім?
Єгор поклав їй руку на плече.
— Сашко, я тебе люблю. Я… Після шостої ти ж звільнишся?
Сашка автоматично засукала рукав спортивної куртки. Усміхнена пичка була яскраво-червона, мовби від страшного сорому. Сашка натягла рукав на долоню. Мерзлякувато зіщулилась.
— Єгорку, я нічого зараз не знаю. Давай вирішимо… після.
* * *
Рівно о шостій вона стукнула в дерматинові двері з табличкою «Навчальна частина». Потягла ручку на себе й зазирнула всередину.
Раніше вона бувала тут тільки один раз. У довгій кімнаті, як і раніше, стояли дивани вздовж стін, вішак із чиїмись пальтами, але голого манекена, як минулого разу, не було. Тут розмовляли Портнов і Стерх. Портнов курив, уже, очевидячки, не першу сигарету: під стелею тяглися сизі пасма диму.
— Самохіна, почекай, — різко кинув Портнов.
Сашка вийшла. Притулилася до стіни й обхопила себе за плечі.
Зупинити фантазію було неможливо. Стерх умовляє Портнова відпустити Сашку. Визнати профнепридатною і відпустити. Зараз вона ввійде, і їй звелять написати заяву…
Першого ж дня занять на першому курсі Портнов сказав, що з інституту не йдуть за власним бажанням. Але не буває ж правил без винятків. Не буває! Вони так розраховували на Сашку, а от — осічка. Зрозуміло, важко визнавати власні помилки…
Час минав, ніхто її не кликав. Сцена, в якій Портнов і Стерх відпускають її на волю, прокрутилася перед очима, ніби кіно, п’ять чи шість разів і стерлася, вилиняла, втратила переконливість. Хіба вони дурні, щоб ось так, до половини «переробивши» Сашку, втрачати над нею контроль, дарувати волю?!
Вона повірила в неможливе. Як дитина вірить, що на Новий рік їй подарують живого поні. Ці двоє сперечаються, швидше за все, що тепер робити з Сашкою, яким шляхом її, непридатний матеріал, утилізувати.
Підземний коридор губився в півтемряві. Праворуч і ліворуч виднілися двері, оббиті дерматином, а подекуди, напевне, шкірою. Можливо, під цим коридором є ще один і ще. Може, третьокурсники після зимової сесії, а також четвертокурсники й дипломники живуть і вчаться в підземеллі?
А може, раптом спало їй на думку, нема ніяких четвертих і п’ятих курсів? Може, «перевідний екзамен» — лише… жертвоприношення?! Жертви, підготовані певним чином, входять у актову залу й більше ніколи звідтіля не повертаються…
Їй уявився конвеєр на кшталт ескалатора в метро, який тягне третьокурсників, одного за одним, на вівтар. У руках у кожного залікова; розмірено опускається та злітає втиканий шпичаками дрюк. Ще живі, з переламаними кістками, студенти скочуються з вівтаря вниз, у м’ясорубку, й криваві ляпки на сторінках залікової складаються в слова: «Зараховано. Три». «Зараховано. П’ять…»
Відкрилися двері навчальної частини.
— Самохіна, йди, — сказав Портнов, виходячи з сигаретою в коридор.
І нічого не додав, просто пішов у темряву.
Сашка не поворухнулася. Ці двоє щось вирішили; можливо, її, Сашку, пошлють на «іспит» просто зараз.
— Сашко, — почувся зсередини голос Стерха. — Заходьте, будь ласка. Уже чверть на сьому.
Вона ввійшла.
Горбань зачинив за нею двері. Він здавався ще сумнішим і блідішим, ніж звичайно. Горб, зважаючи на все, дуже йому заважав — походжаючи вузькою довгою кімнатою, Стерх раз у раз нервово поводив плечима.
Сашка зупинилася біля дверей. Горбань востаннє пройшов до вікна й назад і теж зупинився.
— Значить, так… Сашко. Я щойно говорив по телефону з Фаритом Коженниковим… Не лякайтеся, йдеться про те, щоб вам допомогти. Ви не справляєтеся з навчальною програмою, сесія на носі, час працює проти вас. Фарит підсадить вас на кілечко, це єдиний спосіб якось вас заохотити… підштовхнути… Але в цілому все залежить, звичайно, від вашої рішучості, наполегливості… Що з вами?
Сашка мовчала. Їй було важко дихати.
— Сашенько, — горбань підійшов, занепокоєно вдивляючись їй у вічі, — та чого ж ви… злякалися?
Він був вищий за неї на дві голови. Височенний. У чорному костюмі, який відтіняв попелясте обличчя. Сашка відступила.
— Та ви не зрозуміли, про що я говорю! Це лише часове коло, звичайна річ, можна сказати, буденна. Сьогодні шістнадцяте грудня, й завтра для вас буде шістнадцяте, й післязавтра… Ви залишитеся в цьому дні стільки, скільки потрібно буде для роботи. Я домовився з Олегом Борисовичем — він дозволяє вам не займатися цього дня ні модулем, ані вправами. Тільки практика. Тільки наше з вами заняття. Що в цьому страшного?
— Але я не хочу, — сказала Сашка в сум’ятті. — Я… а якщо я ніколи не зможу… я ж навіть не розумію, чого ви від мене хочете! Якого результату!
— Я хочу від вас чесних зусиль. — Горбань посуворішав. — Як будь-який викладач. А коли з’явиться результат — ви перша його помітите.
* * *
Єгора не було в коридорі.
Сашка вибрела на парадний ґанок інституту й зупинилася — без шапки, в розстібнутій куртці, вдихаючи морозяне повітря, видихаючи білу пару.
На карнизі чистою ватяною стрічкою лежав сніг. Сашка набрала його в долоні й витерла обличчя. Повз неї пройшли дві літні жінки, подивилися дивно. У місті нас вважають наркоманами, згадала Сашка.
Її життя стислося, перетворилось на один важкий безглуздий день. Так уже було одного разу, тоді зберігалася ілюзія, що Сашка з власної волі розпоряджається часом. «Я хочу, щоб це був сон!»
Прокинутися б на розкладачці посеред літа, два з половиною роки тому. Прокинутися б.
— Саню! Нарешті! Я думав, вони тебе вморили!
Вулицею, залитою білим світлом ліхтарів, крокував Єгор. Під пахвами в нього були лижі — дві пари, новенькі, вузькі, без кріплень.
— Дивися,