Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Ми дотримаємося свого слова, якщо ти про це.- Проклятий наблизився до мармурового підвищення.- У нас є умова і жоден з нас про це не забуває.
-Чудово.- Вона натягнуто посміхнулася, спостерігаючи за Ніко.
-Ви настільки впевнені у собі?- Несподівано запитав Кін.
-Впевнені?- Недовірливо перепитала Лелейн.- Ще й як. В нас є цінності, які ми захищаємо і дім, за який боремось.
-А ще справедливість,- Святий підійшов до Мірабель.- Яку ви намагаєтеся забрати.
-Я починаю розуміти неприязнь Смерті до вас.- Мовив Проклятий.
-Це ненависть.- Виправив його Ніко.- Ненависть і заздрість.
-Вона б заперечувала.- Кін торкнувся свого мішечка на шиї.
-Звичайно.- Святий посміхнувся.- Хто ж хоче чути правду про себе?
Вієро втомлено слухав цю розмову, намагаючись зрозуміти чому Проклятий не може пояснити як вибратися звідси і зникнути з його очей. Врешті-решт він не витримав і вирішив втрутитися.
-Послухайте,- він зітхнув.- Наші тіла просто лежать у лісі, а ми займаємося незрозуміло чим невідомо скільки часу і я дуже… Дуже вас благаю. Скажіть де нам шукати ключ і ми зовсім скоро розійдемося і ніколи більше не побачимося.
-Все гаразд?- занепокоєно прошепотіла до Вієро Лелейн.
-Прокляті нагадують мені про… Касаліна.- Обличчя Вієро змінилося за секунду.
-Насправді, мені нічого вам сказати.- Промовив Кін у відповідь.- Всі правила вам відомі – знайти ключі і відчинити двері. Це все.
-І ви навіть не дасте нам підказку?- Здивувався Вієро.
-Ключ на видному місці.- Проклятий жбурнув погляд на те підвищення по центру площі.- У моєму пелюстковому оракулі.
-То це так називається?- Сказав до себе Ельф, вкотре подивившись на білосніжні колони.
-А запитання дозволені?- Не розгубилася Мірабель.
-Тільки якщо це щось дуже важливе.
-Двері, що відчиняються вашим ключем, знаходяться серед тих дверей?- Вона вказала на віддалену стіну, яка не давала їй спокою.
-Так.- Байдуже відповів Кін.
-Так?- Розгублено повторила Бель.- Ви так просто сказали мені про це?
-Ага.
-Жодних червоних дверей, які з’являються там, де їх не чекаєш?- Не вгамовувалася Мірабель.
-Точно.- Промовив Проклятий.
-Ну… гаразд.- Вона розгублено подивилася на Святого, що вивчав Кіна з ніг до голови.- Дякую.
Наступної секунди Проклятий розсіявся у повітрі, лишивши після себе поодинокі пелюстки женьшеню, які полетіли до старезного мармуру.
-Нікому не здалося, що він від нас щось приховав?- Сказала Лелейн після довгої мовчазної паузи.- Це все якось дуже дивно.
-Він сам дивний.- Відповів Вієро.- Думаю, нам потрібно піднятися до оракула.
-Проклятий виглядав засмученим.- Підмітила Мірабель, ідучи за Вієро до пелюсткового оракула.- Неначе крізь нас він бачив щось давно загублене.
-Напевно через те, що ми повинні були програти ще на першому випробовуванні.- Лелейн посміхнулася.- Вони загубили перемогу. Двічі.
-Що, як це своєрідний відпочинок перед випробовуванням Рена, чи як його там?- Припустив Вієро.- Друга Проклята попереджала про нього.
-Не думаю, що це буде щось схоже відпочинок.- Мовив Святий.- Вони всі готові позбутися нас. Хай як би вони не говорили про те, що це несправедливо і наказ Смерті повна маячня, Прокляті робитимуть все для неї.
-Що ж…- Мірабель глибоко зітхнула.- Ми теж робитимемо все, що в наших силах.
Вони зайшли на мармурове підвищення, минаючи циліндроподібні різнокольорові камінці. Величні колони виблискували рожевими відтінками, якими одаровував їх прекрасний захід сонця. Оракул, що стояв посеред плити, зблизька виглядав неймовірно гарно, а арка над ним, обплетена дрібними квітками, надавала йому ще більшої краси. Мірабель провела рукою по краю оракула, вдивляючись всередину. Висотою він діставав її стегон, однак щоб дістатися верхівки арки, треба було добряче підстрибнути. Оракул хоч і був низьким, але сам його вигляд вражав набагато більше. Він був круглої форми з чималим діаметром. Бель раділа, що навколо немає набридливих гілок верби і попелястої бурі, а побачивши всередині оракула повністю золотий ключ, не змогла втримати посмішку.
-Він казав правду.- Промовила вона, озирнувшись до інших.- Ключ дійсно на видному місці.
Так і було. Ключ мирно лежав на дні оракула, присипаний зверху білими квітками женьшеню і дрібними червоними ягодами. Виглядало дуже гарно. Ніко наблизився до Мірабель, вдивляючись всередину цієї, як йому здалося, дивної речі. Він дивився на ключ так, наче там було сотні змій і скорпіонів. Його рука потягнулася на дно, але ледве встигла доторкнутися до оракула, як невидиме скло, яке Бель не помітила, вкрилося білими подряпинами. Склалося таке враження, що хто навмисне провів по склу ножем. Святий зіщулився, намагаючись зрозуміти хто це зробив.
-Відійди.- Наказав він Бель і та підійшла до Лелейн і Вієро, які тихо спостерігали за ними.
Він простягнув руку до уламків античного міста і через мить у нього в долоні був великий шматок старого бетону, який з усієї сили опустився на скло. Уламок розлетівся на дрібні частинки, а скло залишилося так само цілим, як до того.
-Що ти робиш?- Занепокоєно запитала Мірабель.
-Доводжу вам, що Прокляті ще ті брехуни.- Святий відвів погляд у сторону.- Ключ під склом. Але якби воно було звичайне, то не вціліло б від цього… експерименту.
Ніко підніс руку до скла. Очі заплющилися і на його обличчі можна було помітити слабкі контури маски. Ала не з’явилася, однак під його рукою заграли іскри. А коли фіолетові електричні заряди вкрили все скло оракула, Мірабель помітила, що рожевий захід змінився сірим. Почувся гучний грім, який змусив Бель вчепитися за Лелейн. Потужна блискавка торкнулася скла. Святий швидко прибрав руку, але безліч яскравих цяток просто відбилися від прозорої сталі, навіть не подряпавши його.
-Фаб’єн впоралася б з цим краще за мене.- Прошепотів до себе Святий, а потім подивився на Бель.- У нас невеличкі проблеми.
