Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

   Як тільки її пальці торкнулися тендітного цвіту, сталося те, чого з них усіх очікував лише Святий. Маленькі істоти різко завмерли, а їх погляди були прикуті на Бель. Вона не звернула на це уваги, намагаючись знайти заховані ключі. Чиясь рука потягнула її назад і Мірабель відчула звук вітру. Перед нею з’явилася повітряна прозора стіна, що відкинула від неї безліч залізних ножів і сокир, які направлялися на неї. Вона швидко прибрала з обличчя розкуйовджене від вітру волосся, злякано спостерігаючи, як зброя полетіла вниз. 

-Ось про це я і казав.- Почувся голос Ніко.- Вони стають занадто передбачуваними.- Він допоміг Мірабель встати, поки вона приходила до тями від шоку. 

-Як ти контролюєш повітряну стіну, навіть не дивлячись на неї?- Здивовано запитав Вієро у Святого. 

-Дивне запитання.- Відмітила Лелейн.- Особливо йому. 

-Довгі роки практики.- Сказав Ніко.- Це найменше, чому треба дивуватися.

   Долинув довгий свист. Створіння, що не підпустили Бель до цвіту папороті кидалися на повітряну стіну, намагаючись її знешкодити. З іншого боку почулося тихе брязкання заліза, а через мить жителі попелястої пустелі оточили їх, тим самим роблячи доступ до квітки неможливим. 

-Якщо ми зараз не завадимо їм зрубати цвіт, скоро може стати запізно.- Розгублено говорила Мірабель, перекрикуючи вітер. 

-Я можу позбавити нас фізичних тіл.- Запропонувала Лелейн і наступної миті спохмурніла.- Але тоді ми лише захистимося від їх зброї і ніяк не дістанемо ключ. 

-Що робити?- Шепотіла до себе Бель, кидаючи на квітку знервовані погляди. 

   Деякі, з тих істот прагнули дібратися до них, аби завадити пошукам ключів, поки інші намотували круги довкола стебла, намагаючись якнайшвидше зрубати квітку. Бель розуміла, що на відміну від фізичної напруги, як це було у вербному лісі Ши, випробовування Нани діяло на психологічний стан, позбавляючи нормального мислення. 

-Я повинна опинитися біля квітки.- Несподівано мовила Бель.- Ви спробуєте завадити їм нашкодити мені, а я знайду ключ і відчиню наступні двері. 

-До речі про двері.- Вієро озирнувся по сторонам.- Їх досі немає. 

-Спершу ключ, потім все інше.- Відповіла Мірабель, а далі звернулася до Ніко.- Опусти стіну. Будь ласка. 

-Це погана ідея.- Святий відвів від неї погляд.

-Для тебе все – це погана ідея.- Роздратовано сказала Мірабель.- Я обіцяю не користуватися даром, а ти пообіцяй зробити так, як я попрошу. Тому що ми не можемо продовжувати стояти тут.

-Починається.- Лелейн закотила очі.- Коли вони перестануть свою любов один до одного заміщувати постійними криками і нерозділеними думками?

-Знаєш що?- Вієро потягнув її за руку.- Вони довго можуть сперечатися щодо правильності рішень, але я точно не збираюся стояти за повітряною стіною.

-Ти пропонуєш..?- Лелейн здивовано посміхнулася.- Покажемо цій дрібноті хто тут головний. 

   Вони не роздумуючи вибігли до маленьких створінь, які так агресивно кидалися на їх захисну стіну. Однак помітивши сторонній рух, їх увагу привернули Вієро і Лелейн. Ті стояли у бойовій готовності, очікуючи поки всі вони не будуть на оптимальній відстані від цвіту папороті, аби Мірабель змогла забрати ключ.

-Ти щойно розчавила одного.- Вієро дивився на попіл під ногами Лелейн.

-Святі…- Вона злякано відійшла від того місця, прикриваючи обличчя рукою.

-Жартую.- Він посміхнувся.- Але погодься, ідея непогана. 

-Дурень.-Лелейн потягнула його за вухо.

-Янголятко. 

-Що ви робите?!- Закричала Мірабель, несподівано помітивши їх за стіною. 

-Ми?- Вієро удавано здивувався.- Милуємося квіткою. Що ще можна робити, коли ви двоє не можете вирішити хто з вас правий, коли на нас направлені сотні ножів, а цвіт от-от відрубають?

-Ми прикриємо тебе.- Мовила Лелейн.- Іди до квітки.

-А ще нам не завадить допомога нашого улюбленого Святого.- Додав Вієро, спостерігаючи за тим, як маленькі жителі пустелі наближаються до них.

   Ніко прибрав повітряну стіну, пропускаючи Мірабель до квітки. Лелейн і Вієро лише відтягували час, однак розуміли, що надовго їх не вистачить і створіння точно запідозрять обман. Але наступної миті маленькі ножі та сокири полетіли у їх напрямку, змусивши Вієро, а разом з ним і Лелейн втягнутися у битву з не дуже привітними жителями пустелі. 

   І поки вони брали на себе основний удар, Мірабель повільно проходила до квітки. Святий відбивав від неї будь-які загрозливі знаряддя праці і хоча вважав цю ідею найгіршою з усіх, він був радий, що Бель не користується своїм даром. 

-Можна якось швидше?- Вигукнув Вієро, захищаючись від нападів істот.

-Вони плутаються під ногами.- Відповіла Мірабель.- Ще ця папороть…

   Вона дивилася, як стебло квітки нахилялося з кожною секундою. Навіть пелюстки цвіту ледь не торкалися попелу. Мірабель опустилася над квіткою, дивуючись тому, скільки маленьких мешканців намагаються зрубати її. Вона простягнула руку до середини цвіту, пробуючи намацати щось схоже на ключ. І без того кровава сукня забарвлювалася свіжою кров’ю ще більше. Вона відчувала, як маленькі ножі торкаються її тіла, але продовжувала шукати, перебираючи кожен пелюсток. 

-Ти теж це бачиш?- Донісся спантеличений голос Лелейн.

-На жаль.- Відповів їй Вієро, дивлячись як перед очами виростає щось величезне.

   Невеликі за розміром створіння наче зливалися між собою, утворюючи одну потужну систему, що мала вигляд людини.

-Як не статуї, то велетні.- Розізлилася Лелейн, прокручуючи в руках Ксифос.- Але тепер це один великий організм, а значить мені буде легше знешкодити його. 

   Мірабель нервово смикала за всі можливі пелюстки. Ніякого ключа і близько не було. Вона рвучко зітхнула, скривившись від чергового порізу. Страшенний шум і гучне ревіння позаду неї постійно відволікали, заважаючи зосередитися на пошуках. Якби вона могла, то зірвала б квітку і стряхнула б її, аби ключ просто випав. Але в Потойбіччі «просто» бути не могло.