Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Що це за стихія?- Лелейн не повірила очам, коли поза межами куполу побачила чорні вихрі і шалений вітер, які ніяк не могли дістатися до них.
-Вода.- Відповів Ніко.- Інколи вона творить дива.
-Це так… прекрасно.- Прошепотів Вієро, звільняючи своє світле волосся від крихітних залишків попелу.
Квітка папороті досі непохитно цвіла. «Якщо вона відчиняє будь-які двері без ключів, то де ж тоді двері».- Думала Мірабель.- «Що, як вони десь серед бурі?».
-І довго ти зможеш стримувати попелясту бурю?- Запитала Лелейн у Ніко.
-Поки ви не будете в безпеці.- Святий перевів погляд на Мірабель.
Вона ходила довкола квітки, щось уважно розмірковуючи і навіть не помітила, як Ніко заговорив до неї. Бель ніяк не могла зрозуміти як саме цвіт папороті діятиме на двері і чому маленькі жителі пустелі так прагнули зірвати її, якщо варто лише побачити її, як тобі підкоряться всі замки. «По суті, вона не має ніякого значення у цьому випробовуванні».- Мислила Бель.- «Як і все, що сталося з нами, коли ми намагалися захистити її від тих істот».
-Все було марно.- Вона повернулася до інших.- Ми у пастці. У власній пастці.
-Хочеш сказати, що дверей немає?- Вієро нахмурився.
-Я не знаю.- Тихо відповіла Мірабель.- В нас є спосіб відчинити їх і… таке враження, що з самого початку все було занадто легко, а ми намагалися ускладнювати собі життя. Ми настільки звикли до постійних ножів у спину, що шукали загрози у всьому.
-Про що ти говориш?- Лелейн підійшла ближче до неї, розуміючи що вона дуже хвилюється.
-Лише подумайте.- Продовжила Бель.- Ми зустріли місцевих жителів, які без жодних проблем привели нас до квітки. Нам навіть не довелося обходити всю безмежну пустелю. Для того, щоб відчинити двері, варто було тільки побачити цвіт папороті. Ключ був звичайним символом. Чи може бути таке, що своєю постійною параноєю ми завадили собі дістатися дверей?
-Я думав, Проклята чітко попередила нас про небезпеку.- Заговорив Вієро.- Вона сказала що до кінця буде віддана Смерті, тому легко нам точно не буде. Це не параноя. Це правда.
-Можливо.- Погодилася Мірабель.- Але до цього моменту все робили за нас. Виходить, що двері мали з’явитися теж не через наші зусилля.
-Господарка попелястої пустелі або неперевершено геніальна, або занадто дурна.- Мовила Лелейн.- Вона сказала нам, що буде складно, тим самим запрограмувала нас на труднощі. Це була дуель з нашою психікою. А нам треба було тільки прямувати за подіями, які розгорталися самостійно.- Вона зиркнула на квітку і її мозок проштрикнула божевільна думка.- Ми не мали заважати мешканцям пустелі рубати цвіт.
-Авжеж.- Прошепотіла Бель, знову наблизившись до чарівної рослини.- Бо це призвело до ще більших проблем.
-Мені так подобається спостерігати за тим, як ви міркуєте.- Ніко посміхнувся, провівши Мірабель поглядом.- Ви і без мене б впоралися.
-Сумніваюсь.- Відповів Вієро.- Ти теж частина нашої супер команди.
Не довго думаючи, Бель зірвала квітку. Це мало статися ще до початку цієї попелястої бурі, але вони були праві – Нана змогла заплутати їх мислення. І варто сказати, Проклята збрехала щодо відданості лише Смерті. Вона дійсно намагалася полегшити їм випробовування і сподівалася, що їм вдасться не повестися на її провокацію. Нана з самого початку була проти цієї затії карати тих, хто не зробив нічого поганого. Але ще вона була Проклятою. Цим все і пояснювалось.
Помаранчеві пелюстки цвіту папороті засяяли в руках Мірабель, посипавшись на попіл ще до того, як вони зрозуміли що відбувається. Світло-червона пилюка, що оточила пелюстки, підіймалася ввись, формуючи з них… Не повірите, двері. Вони були такого ж кольору, що і пелюстки, але наступної миті забарвилися багряною фарбою, утворюючи вже добре знайомі двері, які Мірабель прагнула забути при першій ж можливості.
-Не можу повірити, що треба було дочекатися, поки вони не зрубають квітку.- Сказала Лелейн.- Так, це справді мало б бути легко.
-Але ми трохи перестаралися.- Додала Бель, відчиняючи двері.- Як їй вдалося і тебе обвести навколо пальця?- Вона подивилася на Ніко, перш ніж зайти.
-Напевно, я справді неправильно почав з нею розмову.- Він засміявся, слідкуючи за тим, поки всі не зайшли у двері.
Святий заплющив очі, фокусуючись на власній силі. Він вмить прибрав захисну арку і вода потужною хвилею розбризкалася по сторонам. Ніко встиг зайти у двері одразу перед тим, як попеляста буря ледь торкнулася його. На обличчі зникла маска, а потім і він сам, захлопнувши за собою двері.
З любов'ю, Анеллая
