Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

   Мертва тиша, яка здавалася такою незнайомою після завивання вихрів у попелястій пустелі, спокійно опустилася на Мірабель. Друге випробовування минуло, а значить вони були на половину ближче до моменту, коли розплющать очі у Летючих Лісах. Бель чудово усвідомлювала, що наступні частини смертельної гри залишатимуть їх без шансу на перемогу, але вона також сподівалася, що їм вистачить сил вистояти до кінця. Втомлені і зажурені обличчя тих, кого вона могла з гордістю називати своєю сім’єю, озиралися по сторонам, вивчаючи нові краєвиди, які сподівалися бачити вперше і востаннє. Вона з вдячністю слідкувала за ними, радіючи, що кожен при свідомості і більш-менш вцілілий. Багряно-червоні двері зникли так само, як минулого разу і лише після цього Мірабель поглянула на місце, звідки вони мали, вочевидь, вибратися.

-Святі,- прошепотіла Бель, здивувавшись від побаченого.- Де це ми?

   Їх оточували здебільшого двоповерхові зруйновані будинки, які, напевно, будувалися ще за часів римських імператорів. Старезний бетон того часу кольору вершкового крему із холодно-жовтим відтінком розсипався під натиском століть, однак колони, мармурові дороги і центральна будівля, яка колись слугувала бібліотекою, створювали атмосферу античності, повертаючи у ті далекі часи. Стіни споруд оздоблювалися кольоровими фресками, камінці яких досі зберігали насиченість і красу. Центральна дорога здавалася безкінечною, але розглядаючи високі колони і античні скульптури богів тих часів між ними, можна було забути про все. Неймовірна робота архітекторів зберігала магію у кожному камінці, а залишки внутрішніх двориків і атріумів будівель змушувала захоплюватись. Звичайно, це була лише тінь колишньої величі і розкішності, однак у той момент я думала лише про те, що там не вистачало Вівіана, який, напевно, втратив би свідомість, якщо б опинився у зруйнованому античному місті. Але він і без того багато що пережив, тож… Може воно і на краще. 

   Рожевий захід сонця розлився всім небом, а неподалік чувся шум моря і хвиль, які надавали ще виразнішої казковості. Було так спокійно і загадково, що на мить Мірабель забула, що знаходиться у Потойбіччі. Хто б подумав, що у світі Смерті могли зустрітися і такі місця. Вони йшли вздовж широкої центральної дороги і ніхто не наважувався промовити зайвого слова. Теплий вітерець пестив Бель за волосся і вона вперше за весь час спіймала себе на думці, що рука більше не болить. Вона готова була лишитися там назавжди, але одразу ж позбулася цих нав’язливо-оманливих думок. 

-Не знаю де ми,- відповів Вієро.- Але я давно не чув таку тишу і не відчував такий спокій.

-Щось дуже незвично, як для Потойбіччя.- Мовила Лелейн.- Та маю визнати, мені тут подобається. 

-Цукерку не судять по обкладинці.- Заговорив Ніко.- Особливо якщо ми знаємо що це за цукерка. 

-Так,- погодилася Мірабель.- Спочатку все чудово, а потім… Не втрачайте пильність.

-Ну, не знаю.- Лелейн досі чухала очі, які перетворилися на коралові через попіл.- Вербний ліс мені одразу здався не дуже привітним. Хоча, напевно, ви праві. Все ж таки ми у грі Проклятих.

   Вони заходили вглиб міста, поки не дійшли до невеличкої площі, яка майже усюди була оточена зруйнованими будівлями і великими уламками. В одній з дальніх стін Мірабель помітила декілька дверей в ряд. Ті були схожими між собою і зовсім не приваблювали до себе, але складалося таке враження, що до них доведеться повернутися.

   В самому центрі площі розміщувалося щось таке, що аж ніяк не вписувалося в загальній інтер’єр через новизну. Вони підійшли трохи ближче, аби роздивитися загадкову річ. Вона знаходилася на незначному мармуровому підвищенні і представляла собою дивну споруду, що складалася з трьох білосніжних колон із золотими капітелями і основами, а зверху перекривалася триповерховими широкими плитами, нагадуючи піраміду. Попереду неї знаходилося щось схоже на колодязь, оздоблений цеглою білого кольору, а зверху можна було помітити арку, що обпліталася дрібними рожевими квітами. Здалеку ця річ нагадувала велике відро, але неймовірно гарне. По периметру підвищення розміщувалися невеликі за висотою камінці циліндричної форми, які були розписані кольоровим орнаментом. 

-Напевно, перш ніж щось там чіпати, варто дочекатися Проклятого.- З підозрою мовила Мірабель.- Виглядає, як наш шанс на програш. 

-Їм треба було попередити, щоб ми прихопили із собою підручник з міфології зі світу людей.- Незадоволено сказала Лелейн.- Я знаю лише хто такий Зевс. Це ж наче з цієї опери, так?- Вона перевела погляд на Вієро.

-Не дивись так на мене.- Він зморщився.- Я був у світі людей лише раз. 

-Дуже сподіваюсь, що це ніяк не пов’язано з міфологією людей.- Заговорив Святий.- Думаю, це лише спосіб відволікти нас від справжнього завдання. 

   Він пройшов далі, ще трохи наблизившись до того дивного місця. А от Мірабель не могла зупинитися думати про двері, які наче кликали її до себе. Вона відчувала, що вони мають велике значення у цьому випробовуванні і хотіла знати яке саме. 

-Гарно, чи не так?- Почувся голос, який змусив всіх різко обернутися.- Вітаю у мене вдома.

   Кін зійшов з центральної дороги і повільно підійшов до Мірабель, яка стояла до нього найближче за інших. Його бліде обличчя просвічувалося від останніх променів сонця і відливалося світло-рожевим, що чудово виглядало з його ясним волоссям. На його шиї можна було побачити жорстку нитку, на якій тримався маленький мішечок, що був повністю чимось наповнений. 

-Виглядаєте досить добре.- Продовжив Проклятий.- Ніколи б не зміг повірити, що вам вдалося пройти випробовування дівчат. 

-Дякую.- Відповіла Бель.- Було… не так вже й жахливо, як ми думали.

-Ніхто з нас не очікував, що так станеться.- Зізнався Кін.- Але ви тут, тож… 

-Перепрошую, що перебиваю,- сказала Мірабель.- Але ви – останній, кого я бачила, хто тримав у руках Священну Воду у Колбі. Я не пробачу собі, якщо не уточню. Вона ж у безпеці?