Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-В квітці немає ключа.- Промовила вона до Ніко, що стояв неподалік.- Може, він не пов’язаний з цвітом? 

-Не думаю, що вони не підпускали нас до квітки лише тому, що хотіли забрати її собі.- Відповів Святий.- Там щось більш вагоміше. 

   Він озирнувся по сторонам, помітивши що навкруги підозріло затихло. Лелейн навела на велетня Ксифос, тримаючи його на гачку, але було дещо таке, що не давало Святому спокою протягом всього перебування у пустелі. Ніко бачив, як місцевість перетворюється на справжнє Потойбіччя і перед ним не жалюгідна подоба доброти і спокою, яку створила Нана. Навіть папороть, здавалося, потемніла, виганяючи зі своїх листків останні сонячні промені. Небо знову затягнулося чорними хмарами, а попіл закружляв довкола них, змішуючись з вітром і перетворюючись у справжню бурю. 

-Тримайтеся ближче до мене.- Наказав Святий Лелейн і Вієро.- Схоже, вона лише починає гру.

-Лише починає?- Панічно перепитав Вієро, підходячи до Ніко.- Що це значить?

-Що нам треб покинути це місце якомога швидше.- Лелейн не спускала Ксифос з велетня.

   Прохолодний вітер пробіг тілом Мірабель. Вона притримувала цвіт папороті, аби той не зірвався. Бліде сяйво ширилося на попіл і листя. Бель відчула солодкий запах, який досі не помічала. Вона обережно піднесла обличчя до квітки, вдихаючи чарівний аромат, який нагадав їй Храм Хранителя Білого Вугілля, де жреці постійно запалювали свічки з подібними пахощами. Мірабель повільно розплющила очі, а хвиля смутку обвалилася на неї з неосяжною силою. Чітке розуміння того, що ключів немає змусило її повернутися до Святого.

-Ти багато разів був у світі людей.- Тихо мовила вона.- Ти маєш знати що символізує цвіт папороті, чи не так?

-Я був там не для того, аби дізнаватися щось більше про неіснуючі квіти.- Ніко спохмурнів.- А щось не так?

-Я думаю, що ключ – це лише образ. Певний символ.- Бель задумалася.- Щось нематеріальне. Мені необхідно знати що відбувається, коли людина знаходить квітку папороті. 

-Не знаю, Бель.- Святий перевів погляд на наростаючу бурю.- Я не експерт в людських віруваннях. 

   Блакитне сяйво Ксифоса Лелейн опустилося на велетня, перетворюючи його на безтілесний організм, який не міг би зашкодити. Вона розуміла, що скоро може трапитися щось небезпечніше ніж купка мініатюрних мешканців попелястої пустелі. Теплота руки Вієро, що стискала її руку, трохи заспокоювала, але неприємний присмак безвихідності і небезпеки змушував серце битися частіше аніж зазвичай. 

   Навколо проносився попіл, який все більше заважав розгледіти місцевість. Підіймався сильний вітер, а заним слідував шелест безлічі листків папороті. 

-Що робити?- Шепотіла до себе Мірабель, перебираючи в думках всі можливі призначення квітів, які вона знала.- Це не може бути кінцем…

   Ставало зовсім темно. Попіл потрапляв в ніс та рот і не давав нормально дихати. На обличчі Святого з’явилася маска, а тіло вкрилося білим сяйвом. Він ледве міг бачити Мірабель, яка не відходила від квітки. 

-Так і мало статися.- Мовив Вієро.- Ми не хотіли визнавати це, але нас попередили ще до початку гри. Ми знали куди шли. 

-Ні…- Лелейн зітхнула.- Я сподівалася до останнього, що ми зможемо. Але зі Смертю краще не жартувати. Вона головна, а ми… Ми ніхто. Крім нього.- Вона подивилася на Святого, зіщуливши очі, щоб попіл у них не потрапив. 

-Він помститься їй за нас.- Вієро втримав Лелейн на ногах, коли буря ледве не знесла її.

-Шкода його.

   З кожною секундою попеляста буря тільки набирала обертів. Мірабель схилилася над цвітом папороті, переконуючи себе у тому, що прожила не дарма ці двадцять два роки. Вона дарувала посмішки людям, коли грала на скрипці, намагалася бути чесною і справедливою до всіх, боролася за батьківщину і незнайомців, які розділяли з нею один світ. Бель нікого не хотіла звинувачувати у тому, що зараз відбувалося. Ні Природу, що зрадив Елемстоун, створивши ріку «Вода і камінь», ні Ніко, який запропонував Розаліні стати Обраною, ні сестру, через яку весь світ опинився під загрозою і, врешті-решт, не себе за те, що розгнівала Смерть, нашкодивши Чорному Коту. Ця історія опинялася у безвихідному стані, де не було переможців. Хоча, можливо, так вона виправдовувала свою поразку. Мірабель вже сама не знала правильно це все, чи ні. 

   Від потоку гострих думок її відволік Святий. Вона не могла бачити його лице за маскою, але очі блищали від надії. Ніко торкнувся її руки, привертаючи до себе увагу Мірабель.

-Квітка папороті здатна відчиняти двері без жодних ключів.- Сказав він їй, не відпускаючи руку.

-Що?- Бель швидко закліпала, повертаючи себе у реальність.- Ти впевнений у цьому?

-Ніж будь-коли.- Відповів Святий.- Інформація від живої бібліотеки.- Бель не могла бачити цього, але вона була впевнена утому, що Ніко посміхається. 

-Я хочу знати хто ця людина?- Мірабель зазирнула в його очі, а промінь віри теплою хвилею опустився на її серце. 

-Колись обов’язково вас познайомлю.- Святий повернувся до Лелейн і Вієро.- Я обіцяв їй, що ще встигну набриднути. 

   Він залишив її наодинці з власними роздумами. Як Ніко міг забути про ті слова, що сказала йому Еллеонора під час свого випускного? Звичайно, тоді він навіть не задумувався про те, що колись йому знадобиться ця, здавалося б, непотрібна інформація. Яка ж все таки цікава річ – життя, чи не так? 

   Навколо них скупчувався попіл, нестримно кружляючи і збиваючи з ніг. Святий витягнув перед собою руки і Лелейн здалося, що він розмовляє з невидимими істотами. Синювато-біла енергія у вигляді сфери виникла над його руками. З кожним його наступним словом вона ставала все більшою, аж поки не піднеслася вгору і в наступну секунду вибухнула як салют, розлетівшись маленькими іскрами над всіма присутніми у пустелі. Іскри повільно опускалися на попіл і листя папороті, витісняючи попелясту бурю і формуючи напівпрозорий купол.