Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Цей дощ колись закінчиться?- Роздратовано мовила Лелейн, вижимаючи зі свого кучерявого довгого волосся зайву воду. 

-Наразі це останнє, що мене переймає.- Відповів їй Вієро.- Щось мені підказує, що ти права щодо цих істот. Вони прямують у невідомому напрямку і їх так багато, що могли б замінити десятьох. До того ж в них є зброя і чим далі вони ідуть, тим цих заростів стає більше. 

-Побачимо куди вони нас приведуть.- Мірабель поглянула на Вієро.- Не панікуй завчасно. 

-Я не панікую.- Він повернувся до Лелейн.- Лише кажу, що минуле випробовування ми ледве пройшли і від цього можна очікувати все, що завгодно. 

-Якщо ви перестанете думати про погане, буде набагато краще.- Заговорив Святий.- Не програмуйте себе на гірше. Просто будьте готові. 

-Минулий раз ми знали що робити зі скульптурою і нам було дуже складно.- Стурбовано сказала Лелейн.- А цього разу ми навіть не знаємо як виглядає квітка і чи правильно вчиняємо, що ідемо за цими створіннями. Тому… Я не можу не думати про погане.

-Гарантую, що якщо ми і знайдемо квітку, вона буде єдиною на всю пустелю. Не думаю, що тут ростуть ще якісь.- Заспокоював її Ніко.- Тому нам навіть не обов’язково знати як вона виглядає. Вона буде одна.  

   Ніко особливо ставився до Ліафарів. Це був його власний витвір мистецтва і йому була не байдужа їх доля. Він розумів, що зараз вони проходять тяжкий період існування і їх королівство потерпає від Джаї Милосердної і її жорстокої політики. Так, це звучить дуже дивно, але так воно і є. Святий вважав, що Королівська Гвардія не має брати на службу Ліафарів, а повинна будувати власну армію в якій мають бути лише Метафізентійці. А Летючі Ліси повинні укріплювати своє військо. Наразі він просто спостерігав, однак останні події давали зрозуміти, що життя занадто непередбачуване, аби відкладати важливе на потім.

   Вони прямували за маленькими жителями пустелі у невідомому напрямку і кожен сподівався, що це приведе хоча б до чогось. Зовсім скоро дощ закінчився, але небо залишалося темно-сірим. Широкі листки папороті постійно плуталися під ногами, деколи допомагаючи губити з вигляду істот. Однак їх було так багато, що вони одразу знаходилися. Мірабель навіть здавалося, що вони розмовляють між собою, але вона була занадто втомлена, аби розбиратися ще у цьому. Так минуло трохи більше години, аж поки колони тих створінь не розсіялися, заполонивши досить велику територію пустелі.

-Скажіть, що мені це здається.- Мовив Вієро, коли перед ними з’явилося мініатюрне місто.

   Це справді було місто і якби вони були такого ж розміру, як її жителі, їм точно б здавалося, що місто величезне. Маленькі будиночки, побудовані зі стебел папороті і закам’янілого попелу дійсно вражали. Мешканці міста метушилися довкола власних будинків, витягуючи звідти драбини і різноманітні знаряддя праці. Здавалося, що все це не по справжньому, а папороть довкола міста надавала йому ще більшої загадковості. Деякі жителі працювали біля дивних коліс, що скидалися на колеса возів, що везуть сіно і були набагато більшими за них. Вони розміщувалися вертикально і в основному біля маленьких водойм, що поповнювалися частими дощами. Однак більшість мешканців поспішали кудись за місто, наче там було щось таке, чого ніколи ніхто не бачив.

-Ну це краще, ніж нічого.- Вієро посміхнувся.- А ти казала, що вони небезпечні.

-Зараз дожартуєшся і буде як з кактусом.- Лелейн нахмурилася.- І як це має нам допомогти?

-Не знаю, але принаймні тут немає тих набридливих гілок.- Він спостерігав за життям у містечку.

-Вони кудись поспішають.- Помітила Мірабель, наблизившись ближче до істот.- А ще тягнуть із собою драбини і… Сокири?

-Ходімо.- Ніко прослідував за маленькими мешканцями.- Очевидно, що це щось цікавеньке.

   Вони пройшли трохи далі міста, туди, де папороть діставала верхньої частини ніг, заважаючи іти вперед. Але воно того вартувало, тому що від побаченого Мірабель втратила здатність говорити. Перед ними цвіла квітка. Вона нагадувала лілію, але була набагато більшою із великою кількістю яскраво-помаранчевих пелюсток, що гармонували із кольором волосся Бель. На цвіт падало сонячне проміння і Мірабель лише зараз зрозуміла, що сірі хмари змінилися на білі. Квітка виблискувала під теплим сяйвом, що створювало навколо неї червонуватий пилок. 

   Маленькі істоти скупчилися навколо неї, конструюючи незнайомий механізм із багатьма мотузками, що чіплялися стебла і пелюсток квітки і тягнули її вниз. Було дивно і те, що до невисокого стебла були приставлені драбини, по яким ті збиралися до серця цвіту папороті. 

-Я очікувала, що буде набагато складніше.- Заворожено сказала Мірабель. 

-А я не знала, що у Потойбіччі буває так… гарно.- Зізналася Лелейн, милуючись квіткою.

   Лише Ніко незадоволено дивився на те, що відбувалося біля цвіту, пристально вдивляючись у кожен рух істот. 

-Не хочу вас засмучувати.- Мовив Святий.- Але вони хочуть зрубати її.

-Що?- Спершу не зрозуміла Бель, але потім здогадалася для чого вони тягнули до квітки сокири.  

-А це погано?- Поцікавився Вієро.

-Припускаю, що просто так вони нам її не запропонують.- Відповів Ніко, схрестивши руки на грудях. 

-Вони лише маленькі чоловічки.- Мірабель перевела погляд на Ніко.- Зараз я зірву її сама.- Вона потягнулася до квітки. 

-Не можна.- Зупинив її Святий.- В цьому і проблема. Її не можна чіпати. 

-Чому?- Бель вигнула брову.- Проклята сказала, що ми знайдемо ключ тоді, коли дістанемося цвіту. Це майже доводить, що ключ захований у квітці. 

-Здається я знаю чому ні.- Лелейн погодилася з Ніко.- Її корінь бере початок не з землі, а з попелу. Якщо її зірвати, вона…

-Розвіється одразу на очах.- Продовжив Ніко.- І ми втратимо єдиний шанс отримати ключ. Ось чому вони хочуть зрубати її. 

-Тоді… Просто витягнемо ключ і нехай вони далі собі її рубають.- Мірабель нахилилася до квітки, протягнувши руку до її чарівних пелюсток.