Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— По-перше, говоріння мовою, якої людина досі не знала й не вивчала. Я над цим працюю. Побачимо. Тоді ще ясновидіння, хоча в наш час це можуть пояснити звичайною телепатією або екстрасенсорикою.

— І ви в це вірите?

Каррас пильно подивився на неї, на її недовірливу, похмуру міну. «Вона це серйозно», подумав він.

— У наші дні це неможливо заперечувати, — сказав він їй, — хоча, як я вже казав, тут немає нічого надприродного.

— От тобі й на, Чарлі Браун!

— Я бачу, що й ви не позбавлені скепсису.

— А які інші симптоми?

— Ну, останнє, що може прийняти церква… я процитую… це «здатності, недоступні її можливостям або віку». Це може означати що завгодно, тобто будь-які незбагненні паранормальні або окультні явища.

— О, справді? А що тоді з тими стуками об стіну або тим, як її підкидало над ліжком?

— Саме по собі це нічого не означає.

— Ну, а що тоді з тими штуками на її шкірі?

— Якими штуками?

— Я вам не казала?

— Що не казали?

— О, та це сталося в клініці Беррінджера, — пояснила Кріс. — Там з’явилися… ну… — Вона провела пальцем по грудях. — Знаєте, немовби написи? Якісь букви. Вони з’являлися в неї на грудях, а тоді щезали. Ось так.

Каррас нахмурився.

— Ви сказали «букви». Не слова?

— Ні, не слова. Просто літера «М» раз або двічі. Тоді літера «Л».

— І ви це бачили? — запитав у неї Каррас.

— Не бачила. Але мені сказали.

— Хто вам сказав?

— Та як хто, чорт забирай, лікарі в клініці! — роздратовано зронила Кріс. А тоді вибачилася: — Гаразд, перепрошую. Та ви й самі побачите в медичній карті. Це не вигадка.

— Але це також може бути природним явищем.

— Де? У Трансильванії?! — знову вибухнула Кріс, не вірячи власним вухам.

Каррас похитав головою.

— Слухайте, мені траплялись у журналах описи подібних речей, і єпископ може висунути це як контраргумент проти нас. Я пригадую один випадок, коли тюремний психіатр описував, як його пацієнт-в’язень міг вводити себе в стан трансу, від чого на його шкірі з’являлися знаки зодіаку. — Він показав собі на груди. — Шкіра там немовби піднімалася.

— Бачу, що вас нелегко примусити повірити в чудеса, га?

— Що я можу вам сказати? Одного разу провели-таки експеримент, під час якого загіпнотизована людина впадала в стан трансу, а тоді на кожній її руці робили хірургічні надрізи. Людині казали, що її ліва рука кривавитиме, а права — ні. Так воно й сталося: ліва рука кривавила, а права — ні.

— Ого!

— Власне, що ого! Мозок контролював кровотік. Яким чином? Хтозна. Але таке трапляється. Так й у випадках зі стигматами… от як у того в’язня, про якого я згадував, або навіть, можливо, у Реґани… мозок підсвідомо регулює рівень кровотоку до шкіри, скеровуючи його насамперед до тих частин, що їх він хоче підняти. І так виникають букви, образи, можливо, навіть цілі слова. Загадкове явище, але далеко не надприродне.

— Міцний ви горішок, отче Каррас, чи ви це знаєте?

— Правила встановлюю не я.

— Ну, але підтримуєте їх явно душею й серцем.

Священик замислено опустив голову й приклав до губ кінчик великого пальця, а тоді забрав його й подивився на Кріс.

— Послухайте, може, це вам допоможе зрозуміти, — вимовив він повільно й лагідно. — Церква… не я, а церква… колись опублікувала засторогу для екзорцистів. Я прочитав її цієї ночі. Там зазначено, що більшість людей, які вважають себе одержимими або яких інші люди вважають одержимими… а тепер я вам зацитую слово в слово: «насамперед потребують допомоги лікарів, а не священиків». Як ви гадаєте, коли була видана ця засторога?

— Не знаю… Коли?

— У тисяча п’ятсот вісімдесят третьому році.

Кріс якийсь час здивовано на нього дивилася, а тоді опустила голову й пробурмотіла:

— Це був, мабуть, до біса складний рік. — Вона почула, як підводиться зі стільця священик.

— Зачекаймо, поки я перегляну медичні карти з клініки, — сказав він, — а тим часом віднесу плівку з листом Реґани до батька й плівку, яку я щойно записав, до інституту мов і мовознавства Джорджтаунського університету. Цілком можливо, що її нісенітне бурмотіння може виявитися якоюсь мовою. Я в цьому сумніваюся. Але все може бути. Також буде важливо порівняти зразки мови Реґани в нормальному стані з тим, що я щойно записав. Якщо вони подібні, ви знатимете напевно, що вона зовсім не одержима.

— І що тоді? — запитала в нього Кріс.

Священик пильно подивився їй у вічі. Там був справжній вихор емоцій. «Боже мій, — подумав Каррас, — вона стурбована тим, що її дочка, можливо, не одержима!» Він знову відчув, що тут прихована ще якась, глибша проблема.

— Чи не міг би я тимчасово скористатися вашим автом? — запитав він.

Кріс похмуро дивилася вбік.

— Ви навіть моїм життям можете скористатися. Лише поверніть авто до четверга. Ніколи не знати, можливо, воно мені знадобиться.

Каррас із болем дивився на її безпомічно похилену голову. Він дуже хотів би взяти Кріс за руку й запевнити її, що все буде добре. Але не міг цього зробити. Бо й сам у це не вірив.

Кріс підвелася.

— Я піду по ключі.

Вона віддалялася, мов безнадійна молитва.

Коли вона дала йому ключі, Каррас повернувся до своєї кімнати в гуртожитку, де залишив магнітофончик Кріс, узяв плівку з голосом Реґани й знову перетнув вулицю до припаркованого авта акторки. Коли він умощувався на водійському сидінні, то почув Карла Енґстрома, що гукав із порога будинку Кріс:

— Отче Каррас! — Каррас озирнувся. Карл збіга`в униз ґанком. На ходу вбирав чорну шкіряну куртку й махав рукою. — Отче Каррас! Хвилиночку, прошу! — покликав він, підбігаючи до авта Кріс.

Каррас нахилився й опустив вікно з пасажирського боку, куди підбіг Карл, запитуючи в Карраса:

— Ви куди їдете, отче Каррас?

— Дюпонт-серкл.

— Ага, чудово! Ви могти мене підкинути, будь ласка, отче? Ви не проти?

— З радістю, Карле. Сідайте.

— Дякую вам, отче!

Карл сів до авта й зачинив дверцята. Каррас запустив мотор.

— Місіс Макніл мала рацію, Карле, — сказав він. — Вам варто піти десь розвіятися.

— Так, я теж так думаю. Я йти дивитися кіно, отче.

— Прекрасно.

Каррас натиснув на газ і від’їхав від хідника.

Якийсь час вони їхали мовчки. Каррас був зайнятий пошуками відповідей.

Одержимість? Неможливо! Свята вода!

І все ж таки…

— Карле, ви добре знали містера Деннінґза?

Карл, який сидів заціпеніло й нерухомо, дивлячись перед собою у вітрове скло, відповів:

— Так. Так, я знати його.

— Коли Реґана… тобто, коли вона прибирає подобу Деннінґза… чи у вас не з’являється враження,