Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

Каррас повернувся до єзуїтського гуртожитку, знайшов там вільну кабінку й відправив месу перед початком ранкової години пік. Підняв для освячення гостію, і вона затремтіла в його пальцях із надією, у яку він не наважувався вірити, яку він відганяв кожною клітинкою тіла й кожнісіньким фібром душі.

— Бо це… є… тіло Моє, — прошепотів він напруженим голосом.

«Ні, це хліб! Звичайний хліб!»

Він не наважувався полюбити знову й втратити. Ця втрата була занадто велика, а біль — занадто гострий. Причиною його скепсису й сумнівів, його спроб усунути всі природні підстави очевидної Реґаниної одержимості було його несамовите й потужне прагнення віри. Він схилив голову й поклав освячену гостію до рота, де за якусь мить вона застрягне в сухості його горла. І його віри.

Після меси він пропустив сніданок, склав нашвидкуруч конспект лекції, а тоді прийшов на медфакультет Джорджтаунського університету, де хриплим голосом прочитав своїй аудиторії погано підготовлену лекцію:

— …стосовно симптомів маніакального психозу ви можете…

«Татку, це я… це я…»

Але хто була «я»?

Каррас рано відпустив студентів, повернувся до своєї кімнати, де негайно сів за стіл і ще раз ретельно ознайомився з позицією церкви стосовно паранормальних ознак демонічної одержимості. «Може, я був занадто прискіпливий?» — замислився він. Уважно перечитав найважливіші пункти, виділені в примірнику «Сатани»: «Телепатія… природне явище… навіть телекінез, пересування предметів на відстані… наші предки… наука… у наш час ми маємо бути обережніші, попри всі нібито паранормальні свідчення». Діставшись далі, Каррас почав читати повільніше: «Усі розмови з пацієнтом треба ретельно аналізувати, адже, якщо вони відповідають тим самим асоціаціям ідей і логіко-граматичним звичкам, які він демонструє в нормальному стані, одержимість треба ставити під сумнів».

Каррас легенько похитав головою. Щось тут не грає. Він подивився на малюнок на сторінці перед його очима. Демон. Його погляд ковзнув на напис під малюнком. «Пазузу». Каррас заплющився, уявляючи смерть екзорциста, отця Транкілля: його болісну агонію, ревіння, сичання та блювання, його жбурляння з ліжка на землю «демонами», розлюченими, що скоро він помре й вони вже не зможуть його мучити. А тоді Люка! О Боже! Отець Люка! Він падає навколішки біля ліжка умирущого Транкілля, молиться, а в мить його смерті Люка негайно приймає ідентичність Транкіллевих демонів і починає зловісно штурхати ногами ще не застиглий понівечений труп, що просмердівся екскрементами й блювотинням, тоді як четверо кремезних чоловіків намагаються його втримати, але він, судячи з опису, не зупиняється, аж поки небіжчика не виносять із кімнати. «Могло таке бути?» — дивується Каррас. Чи справді єдиною надією для Реґани може стати ритуал екзорцизму? Чи варто йому відчинити цю скриньку Пандори? Він не міг би просто потрусити її або залишити неторканою. Повинен дізнатися. Але ж як? Каррас розплющив очі. «…Розмови з пацієнтом треба ретельно…» Так. Так, чому б ні? Якщо виявиться, що зразки розмов Реґани й «демона» суттєво відрізняються, це означатиме ймовірність одержимості; якщо ж ці зразки будуть подібні, таку ймовірність слід буде відкинути.

Каррас підвівся й почав ходити кімнатою. «Що ще? Що ще? Швидко. Вона… Хвилиночку!» Каррас застиг як укопаний, замислено дивлячись на підлогу. «Той розділ у книжці з чаклунства. Чи в ньому згадувалося?.. Так! Так, саме так!» Там зазначалося, що демони незмінно й люто реагують на освячену гостію, нетлінні мощі або навіть… Каррас підняв голову й подивився перед собою, зненацька усвідомивши: «І на святу воду! Правильно! Це стане важливим свідоцтвом так чи інакше!» Він гарячково понишпорив у чорній валізі. Шукав там флакон для святої води.

Віллі впустила його в дім, і він одразу подивився вгору, де була спальня Реґани. Крики. Лайки. Але не тим глибоким, грубим голосом демона. А значно м’якішим. Надтріснутим. З британським акцентом… Так! Ця сутність короткочасно з’явилася, коли Каррас бачив Реґану.

Каррас поглянув на Віллі, що мовчки очікувала. Вона спантеличено дивилася на круглий римський комірець-колоратку й на сутану священика.

— Прошу сказати, де місіс Макніл?

Віллі показала нагору.

— Дякую вам.

Каррас попрямував до сходів. Піднявся ними. Побачив у коридорі Кріс. Вона сиділа на кріслі біля спальні Реґани з опущеною головою й складеними на грудях руками. Коли наблизився єзуїт, вона почула шелестіння його сутани, обернулася, побачила його й швидко підвелася.

— Вітаю, отче.

Каррас спохмурнів. Під її очима були сині мішки.

— Ви хоч поспали? — стурбовано запитав він.

— Ой, трошечки.

Каррас докірливо похитав головою.

— Кріс.

— Ну, але я не могла, — пояснила йому Кріс, киваючи на двері Реґаниної спальні. — Вона не вмовкала цілу ніч.

— Блювала?

— Ні. — Кріс торкнулася рукава його сутани, немовби хотіла кудись його відвести звідси. — Ходімо вниз, де зможемо…

— Ні, я хотів би її побачити, — рішуче відмовився Каррас.

— Прямо зараз?

«Щось тут не те», — подумав Каррас. Кріс виглядала напруженою. Переляканою.

— Чому б ні? — запитав він.

Вона нишком зиркнула на двері Реґаниної спальні. Звідти долинув пронизливий і нестямний голос із британським акцентом.

— Клятий наци-исте! Нацистська наволоч! — Кріс опустила голову й відвернулася. — Ну то йдіть, — ледь чутно мовила вона. — Заходьте.

— Чи є тут у вас магнітофончик? Знаєте, такий маленький, переносний? — поцікавився Каррас.

Кріс поглянула на нього.

— Так, отче, є. А що таке?

— Ви не могли б, якщо ваша ласка, принести його до кімнати разом із чистою бобіною?

Кріс раптом стурбовано нахмурилася.

— Навіщо? Чекайте-но хвилиночку. Ви що, хочете записати Реґану?

— Це важливо.

— Ніколи, отче! У жодному разі!

— Послухайте, мені тільки треба порівняти зразки її мови, — серйозним голосом пояснив Каррас. — Це може стати доказом для католицького керівництва, що ваша дочка й справді одержима!

Вони раптово повернулися, почувши особливо гучний потік огидних лайок, націлених на Карла, що якраз відчинив двері до спальні Реґани й виходив звідти з мішком для прання, заповненим брудними підгузками й постільною білизною. З попелястим лицем він зачинив за собою двері, приглушивши тираду, шо долинала зі спальні.

— Поміняв підгузки, Карле? — запитала Кріс.

Слуга перевів свій переляканий погляд із Карраса на Кріс.

— Поміняв, — коротко зронив він. Тоді повернувся й хутко рушив коридором до сходів. Кріс прислухалася до його поквапливих гулких кроків, а коли вони стихли, повернулася до Карраса й вимовила тихо й покірно, опустивши плечі й дивлячись у підлогу:

— Гаразд, отче. Вам усе принесуть.

І вона поспіхом рушила коридором геть.

Каррас дивився їй услід. «Що вона приховувала?» — думав він. Бо щось таки приховувала.