Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

Каррас подивився вбік, тоді знову повернувся й приязно спитав:

— Це ти примусив висунутися шухляду?

— О, можеш не сумніватися в цьому, Каррасе.

Каррас кивнув.

— Вражає. Ти, мабуть, надзвичайно потужний демон.

— О так, мій ласий шматочок, це правда. До речі, тобі подобається, що часом я звучу точнісінько, як мій старший брат Крутень? — Істота вибухла пронизливим хриплим реготом. Каррас зачекав, поки вщухне регіт.

— Так, це вельми цікаво, — сказав він, — але мене інтригує той фокус із шухлядою.

— Що саме?

— Це неймовірна річ! Мене цікавить, чи ти зміг би це ще раз повторити.

— З часом.

— Чому не зараз?

— Як це чому? Ми ж мусимо дати тобі хоч якісь підстави для сумнівів! Якраз достатньо, щоб забезпечити кінцевий результат. — Демонічна сутність лиховісно розреготалася. — Ах, як це незвично — атакувати правдою! Так, «захоплений радістю», справді!

Каррас дивився, відчуваючи, як його потилиці знову торкнулися крижані пальці. «Звідки знову цей страх? — дивувався він. — Чому?»

Огидно вишкірившись, Реґана сказала:

— Через мене.

Каррас знову відчув зачудування, але негайно відкинув цю емоцію: «У цьому стані вона просто може володіти телепатією».

— А ти можеш сказати, дияволе, про що я зараз думаю?

— Мій любий Каррасе, твої думки занадто нудні й зовсім мене не цікавлять.

— О, то ти не можеш прочитати мої думки. Ти це хотів сказати?

Реґана відвернулася, неуважливо стискаючи пальцями простирадло, і то піднімала вгору цей невеличкий полотняний конус, то опускала його вниз.

— Думай собі, що хочеш, — пробубоніла зрештою вона, — що хочеш.

Запала тиша. Каррас чув шелестіння магнітофонної плівки й важке хрипле дихання Реґани. Подумавши, що варто записати ще кілька зразків її мови в цьому стані, він нахилився до неї, зобразивши щире зацікавлення.

— Ти така дивовижна особа, — сказав він лагідно.

Вона повернулася до нього, насмішкувато вишкірившись.

— Глузуєш?

— Та ні, справді! Я б хотів дізнатися про тебе більше. Ти ж, наприклад, так і не сказав мені, хто ти такий.

— Ти що, глухий? Я вже ж тобі казав! Я диявол!

— Так, я розумію, але який диявол? Як тебе звати?

— Ет, що важить ім’я, Каррасе? Справді! Але гаразд, називай мене Говді, якщо тобі так зручніше.

— Ага, зрозуміло! Ти капітан Говді, приятель Реґани!

— Дуже близький її приятель, Каррасе.

— О, справді? Але чому ж ти тоді її мучиш?

— Тому, що я її приятель! Свинці це подобається!

— Це якась нісенітниця, капітане Говді. Чого б це Реґані мало подобатися, коли її мучать?

— Запитай у неї.

— А ти дозволиш їй відповісти?

— Не дозволю!

— Ну то який сенс мені запитувати?

— Жодного! — Очі істоти блищали глузливо й зловтішно.

— А хто та особа, з якою я розмовляв раніше? — запитав Каррас.

— Слухай, ти це вже в мене питав.

— Так, я знаю, але ж ти мені так і не відповів.

— Просто ще один гарний приятель цієї солодкої свинки.

— А можу я поговорити з ним?

— Ні. Він займається твоєю матір’ю. Вона смокче його член аж до волосні, Каррасе! До самого кореня! — Глибокий і низький регіт, а тоді істота додала: — Розкішний язичок. М’якенькі губки.

Каррас відчув, як його охоплює лють, а тоді раптово збагнув, що ця його лють скерована не на Реґану, а на демона! На демона! Він спробував угамувати свій гнів, набрав повні груди повітря, а тоді дістав із кишені маленький скляний флакончик і відкоркував його.

Реґана насторожено за цим стежила.

— Що це в тебе в руці? — прохрипіла вона, сахаючись назад.

— А ти не знаєш? Та ж це свята вода, дияволе! — відповів Каррас і почав бризкати водою на Реґану, яка заскиглила й намагалася вивільнитися з-під ременів. — Ой, це пече! Пече! — Реґана корчилася й ревіла від жаху та болю. — Припини, припини, святий байстрюче! — репетувала вона. — Припини-и-и-и-и-и!

Каррас дивився спорожнілими очима, і йому здалося, що обм’якли і тіло його, і душа. Він перестав бризкати, мляво опустивши руку з флаконом. «Істерія. Навіювання. Вона таки читала ту книжку!» Він подивився на магнітофон, а тоді похитав опущеною головою. «Чого цим перейматися?» Але тепер він звернув увагу на тишу, глибоку й невагому, подивився на Реґану й відразу спантеличено насупив брови. «Що це? — подумав він. — Що діється?» Демонічна подоба зникла, а натомість з’явились інші риси, подібні, але все ж таки інші. Очі закотилися, так що було видно лише білки. Губи зарухалися. Почулося якесь нісенітне й гарячкове бурмотіння. Каррас підступив до ліжка. Нахилився, щоб краще чути. «Нічого розбірливого, просто безглуздий набір складів, — подумав він, — і все ж таки вчувалися якісь інтонації, наче в нормальній мові. Чи це могло бути?» — замислився Каррас. Відчув надію. А ще відчув немовби тріпотіння крилець у грудях. Швидко схопив ці крильця й не відпускав. «Годі тобі, Деміене, не будь ідіотом!»

І все ж таки…

Він перевірив на магнітофоні рівень гучності, підкрутив її й пильно прислухався, нахиливши вухо мало не до губ Реґани, аж раптом безглузде бурмотіння припинилося й натомість було чути лише важке, з присвистом дихання. Це щось нове. Ні. Це хтось новий. Каррас випростався й зачудовано глянув на Реґану. Білки її очей. Тремтячі повіки.

— Хто ти? — запитав він.

— Отхінєя, — почулася відповідь болісним напівстогоном, напівшепотом. — Отхінєя. Отхінєя. — Здавалося, цей надтріснутий, тихий голос долинав звідкісь іздаля, з якогось темного замкненого простору на краю світів, десь поза часом, поза надією, навіть поза відчуженістю й розпачем.

Каррас нахмурився.

— Це твоє ім’я?

Ворухнулись уста. Гарячкові склади. Мляві. Нерозбірливі.

А потім і вони раптом затихли.

— Ти можеш мене розуміти? — запитав Каррас.

Тиша. Лише дихання, глибоке й повільне. Звук дихання крізь сон у лікарняному респіраторі. Каррас чекав. Сподівався ще чогось.

Нічого не було.

Каррас узяв магнітофон, востаннє пильно глянув на ліжко, а тоді вийшов із кімнати й спустився сходами вниз.

Кріс понуро сиділа на кухні разом із Шерон за столиком, на якому стояла кава. Побачивши священика, вони допитливо й стурбовано подивилися на нього.

— Піди перевір, як там Реґана, — неголосно попросила секретарку Кріс.

— Так, звісно. — Шерон сьорбнула останній ковточок кави, приязно всміхнулася Каррасові й вийшла. Каррас провів її поглядом, а коли вона зникла, сів за столик.

Тривожно зазираючи йому в очі, Кріс запитала:

— Ну що там? — Намірившись було відповідати, Каррас завагався, коли з комори нечутно вийшов і рушив до зливальниці відшкрябати каструлі Карл.

— Усе гаразд, — мовила м’яко Кріс. — Кажіть, отче Каррас. То що там сталося, нагорі? Що ви про це думаєте?

Каррас зчепив перед собою руки на столі.

— З’явилися дві особи, — розповів він, — одну з яких я ніколи не бачив раніше, а другу лише побіжно.