Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— Я вас просила вигнати геть демона, чорт забирай, а не запрошувати сюди ще одного! — викрикнула Кріс зі спотвореним від болю обличчям. — Що раптом трапилося з екзорцизмом?

— Послухайте…

— На біса мені потрібен той Говард?

— Поговоримо про це пізніше, коли…

— Кажіть зараз, чорти б його побрали! Яка в біса може бути користь із того Говарда?

— Ну, існує велика ймовірність того, що причиною хвороби Реґани стало почуття провини через…

— Провини через що? — верескнула Кріс, нестямно вирячивши очі.

— Це могло бути…

— Розлучення? Знов оте психоаналітичне лайно?

— Але…

— Реґана винна в тому, що вбила Берка Деннінґза! — пронизливо крикнула Кріс, притиснувши долоні до скроні. — Вона його вбила! Вона його вбила, і тепер її посадять, запроторять! О Боже мій, Боже…

І Кріс розридалася, а Каррас підхопив її обм’якле тіло й повів до дивана.

— Усе гаразд, — лагідно примовляв він, — усе гаразд…

— Ні, її заберуть… від мене, — ридала Кріс. — Її посадять… посадять…

— Усе гаразд.

Каррас поклав Кріс на диван і допоміг їй лягти там на повен зріст, а сам сів скраєчку, узявши її за руку. У голові нестямно літали думки. Про Кіндермена. Про Деннінґза. Ридання Кріс. Нереальність усього цього.

— Гаразд… усе гаразд… не переживайте… усе буде добре…

Невдовзі ридання стихли, і він допоміг їй сісти. Приніс їй воду й пачку паперових серветок, що їх знайшов на поличці за баром, а тоді сів біля неї.

— Ой, я така рада, — вимовила Кріс, сякаючись і шморгаючи носом.

— Ви раді?

— Ага, рада, що більше не тримаю це в собі.

— О, ну, так… так… так, це добре.

І єзуїт знову відчув на своїх плечах важкий тягар. «Нічого! Нічого більше не кажи!» — спробував він сам себе застерегти, але натомість лагідно спитав у Кріс:

— Хочете розповісти ще щось?

Кріс мовчки кивнула, а тоді ледь чутно вимовила:

— Так. Так, хочу. — Вона витерла очі й почала розповідати судомно й уривчасто про Кіндермена, про вузенькі смужки паперу, видерті зі сторінок книжки про чаклунство, і про її переконаність у тому, що Деннінґз був у Реґаниній спальні того вечора, коли помер. Про аномально потужну силу Реґани й про те, що Кріс бачила, на її думку, особу Деннінґза з головою, скрученою назад. Закінчивши, вона спустошено чекала, як на все це відреагує Каррас, і коли він уже збирався сказати, що про це думає, то подивився в її очі та на благальний вираз обличчя й натомість сказав:

— Ви ж не можете бути справді впевненою в тім, що це скоїла вона.

— А як же тоді голова Берка, скручена цілком назад? І те, що він казав?

— Ви ж і самі боляче вдарилися об стіну, — озвався Каррас. — Ви теж були в стані шоку. Вам це все уявилося.

Не відводячи від Карраса своїх помертвілих очей, Кріс тихенько вимовила:

— Ні. Берк мені сказав, що це скоїла вона. Вона виштовхнула його з вікна й убила.

Якусь мить священик ошелешено дивився на неї порожніми очима, а тоді опанував себе.

— Ваша донька психічно неврівноважена, — сказав він, — тому її словам не можна вірити.

Кріс опустила голову й похитала нею.

— Я не знаю, — ледь чутно прошепотіла вона. — Не знаю, чи роблю все правильно. Але я гадаю, що це скоїла вона, а отже, вона може вбити ще когось. Не знаю. — Вона знову звела на Карраса сповнений безнадії порожній погляд і хрипко прошепотіла йому: — Що ж мені робити?

У Карраса все опустилося всередині. Тягар, що тиснув йому на плечі, перетворився на бетонний розчин, що гуснув і прибирав обрисів його спини.

— Те, що мали зробити, ви вже зробили, — сказав він. — Ви все комусь розповіли, Кріс. Розповіли мені. Тож тепер залиште мені вирішувати, що тут найліпше зробити. Ви на це погодитеся? Будь ласка, залиште все мені.

Витираючи очі рукою, Кріс кивнула й сказала:

— Ага. Ну так, звичайно. Так буде найліпше. — Силувано всміхнувшись, вона додала слабеньким голосом: — Дякую, отче. Дуже вам дякую.

— Вам тепер краще?

— Так.

— Тоді зробите мені послугу?

— Звісно, що завгодно. Яку послугу?

— Підіть на якийсь фільм.

Якусь мить Кріс тупо на нього дивилася, а тоді всміхнулася й похитала головою.

— Ні, терпіти не можу кіно.

— Тоді відвідайте друга чи подругу.

Кріс тепло глянула на нього.

— Мій друг сидить отут.

— Вірю вам. Але хоч трохи відпочиньте, прошу вас. Ви обіцяєте?

— Так, обіцяю.

Каррасові ще щось пригадалося, і він запитав:

— Ви думаєте, це Деннінґз приніс нагору книжку чи вона вже там була?

— Думаю, що вже була.

Дивлячись трохи вбік, Каррас кивнув.

— Розумію, — тихенько мовив він. А тоді раптово підвівся. — Ну добре. До речі, віддати вже вам авто?

— Ні, нехай іще буде у вас.

— Тоді гаразд. Зайду ще до вас пізніше.

Опустивши голову, Кріс тихенько сказала:

— Добре.

Каррас вийшов із будинку на вулицю, а в його голові хаотично снували думки. Реґана вбила Деннінґза? Що за божевілля! Він уявив, як вона виштовхує його з вікна спальні і як він котиться вниз цими довгими й стрімкими кам’яними сходами, перевертаючись безпомічно знову й знову, аж поки його світ зненацька зупиняється. «Неможливо! — подумав Каррас. — Ні!» Але ж Кріс майже переконана, що так воно й сталося! Її істерика! «І це саме воно! — спробував переконати сам себе священик. — Це просто істерична гра уяви!» І все ж таки…

Каррас намагався впіймати інші переконливі пояснення, що відлітали, мов опале листя, гнане вітром.

Коли він проминав мало не прямовисні сходи за будинком, знизу, від річки, до Карраса долинули якісь звуки, він зупинився й поглянув униз, де вздовж річки тягнувся канал. Губна гармоніка. Хтось награвав «Долину Червоної річки», улюблену з дитинства пісню єзуїта. Він стояв і слухав, аж поки внизу змінилися вогні світлофора й меленхолійну мелодію заглушили шум машин, що рухалися М-стрит, та важкий тягар світу, що змучено стікав кров’ю серед викидних газів, благаючи про допомогу. Дивлячись невидющими очима на сходи, Каррас засунув руки в кишені й знову гарячково почав думати про скруту, у якій опинилися Кріс Макніл, Реґана, а ще давніше отець Люка, що штурхав ногами мертвого Транкілля. Щось треба робити. Але що? Чи він надіється перехитрити лікарів із клініки Беррінджера? «Ви справді священик чи вас відібрали на цю роль для фільму?» Каррас неуважливо кивнув, пригадавши випадок одержимості, що стався з одним французом на ім’я Ашілль, який, як і Реґана, називав себе дияволом і чия хвороба, як і Реґанина, мала своїм корінням почуття провини, тільки в ситуації з Ашіллем це були гризоти