Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
У другій книзі захопливої серії «Янголятко в кутих черевиках», талановита письменниця Генечка Ворзельська продовжує чарівну історію своєї незвичайної героїні. Це не просто книга, це подорож у світ фантазії, де кожна сторінка наповнена пригодами, магією та важливими життєвими уроками.
Сюжет розгортається навколо Янголятка, юної принцеси, яка вирішила стати самостійною та незалежною. Віддавши перевагу пригодам та відкриттям, вона вирушає в подорож своєї долі, де кожен крок є викликом та можливістю зростання.
Генечка Ворзельська створює власний унікальний стиль, який поєднує в собі лірику, пригодницький настрій та глибокі філософські роздуми. Її мова — це як музика, що переносить читача в казковий світ, де можливо все, і де кожен персонаж має свою власну історію та унікальний характер.
У «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга» Ченечка Ворзельська не лише продовжує розкривати характер головної героїні, але і вводить нових чарівних персонажів, які доповнюють світ казки. Кожен з них має свої власні таємниці та завдання, що додає глибину та інтригу до сюжету.
Книга сповнена несподіваними поворотами подій, які залишають читача в стані здивування та очікування наступного витка історії. Генечка Ворзельська вміло комбінує елементи фентезі, пригод та внутрішнього розвитку персонажів, створюючи витончений літературний шедевр.
«Янголятко в кутих черевиках. Книга друга» — це не просто книга для дітей, це твір, який розкриває важливі життєві цінності та надихає на самовдосконалення. Це історія про дружбу, вірність справжнім цінностям і віру в себе.
На порозі неперевершених пригод та чарівної казки стоїть «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга». Замовте свій екземпляр цієї унікальної книги прямо зараз на readbooks.com.ua та відкрийте для себе чудовий світ Генечки Ворзельської, який зробить ваші читацькі враження незабутніми.
Книга друга
Частина перша
«Безликі вітчимові тварюки»
Тим часом у мене вдома, у Місті, де я народилася, сумовитий двірник уперше позамітав подвір’я — тепер це була його дільниця. Позамітав ще й клаптик вулиці під аркою. Його перший робочий день завершився за якихось три години.
Він побачив, коли повернувся у двір, що нападало нове листя, але вирішив: на сьогодні досить. Обминувши дерева, що росли обабіч входу в підвал, двірник спустився сходами вниз і відсунув клямку.
Світло ввімкнулося за чотири кроки. Чотири кроки під безугавне клацання запальнички. Коли спалахнуло світло, він зазирнув у довгий тунель і помітив оддалік купи сміття та подертий, з єдиним уцілілим валиком диван. Він мав два тижні, аби прибрати все те, — сам дійшов такої думки: займатися підвалом упродовж двох тижнів. Сьогодні можна було лише пороздивлятися.
Пороздивлятися та водночас заробити дещицю.
Озирнувшись туди-сюди, двірник знайшов уламок іржавої труби й узяв його.
Він брів підвалом і зазирав до комірок. Биті склянки, насипи білої від плісняви картоплі, дощечки, труби, влежалі, наче зморшкуваті валуни, мішки цементу, гасові лампи, старі телевізори, дитячі санчата.
— Двадцять, сорок, п’ятдесят… Непогано!
Розділ 1Одні двері були замкнені. Двірник підчепив навісний замок і вирвав його вкупі зі скобами. В комірці він побачив кіпи старих газет, полиці з каламутною консервацією, якісь коробки. У двох горішніх знайшов розбірну штучну ялинку та перекладені серпантином і ватою іграшки.
— Непогано, — примовляв він, підраховуючи всі ці газети, алюміній, позеленілу мідь, радіодеталі. — Не менше, як на чотириста. Дуже навіть непогано…
Він зірвав ще один замок і натрапив у комірці на розв’язку теплоцентралі: поржавілі відра, вузля труб та гнуті вентильні штирі.
Будинок був старий, усього на тридцять одну квартиру, тож на дверях комірчин у підвалі були їхні номери. Він іще не знав нікого з мешканців, а тому навіть не уявляв, кому належить секція під номером двадцять шість.
Замка нема, але двері закриті. Він присів, шукаючи замкову шпарину, ба навіть видобув із кишені запальничку. Шпарин усе-таки не було, але над підлогою виднівся доволі широкий паз. Він просунув у нього трубу та спробував відчинити двері, однак нічого не вийшло.
Сумний двірник висмикнув трубу і помітив, що вона вимазана чимось густим і чорним Він понюхав забруднений кінець — запаху не було. Але якщо помацати, то відчуєш холодне й м’яке. Двірник опустив трубу, — він мав намір витерти бруд об долівку, але чорна гидь спіраллю метнулася до його руки. Відчувши долонею той живий холод, він мимохіть пожбурив трубу.
— Що за?..
— Що за?…
— Що за?…
— Що за?… — кепкувало багатоголосе відлуння.
Рвучко відчинилися двері та, збивши його з ніг, відкинули до протилежної стіни. Велетенська чорна хвиля стала дибки, зависла над порогом, немов безмірна, витягнута до стелі крапля.
— Ці-ка-а-а-во, хто це тут у нас? — мовила вона сотнею роззявлених пащ.
Чорне місиво клубочилося й перетікало само в себе, випускаючи до чоловіка, що лежав під стіною, кілька молодих пагонів.
— Людинка, — озвалися пащі й покликали: — Людинко-о-о!
Обплутавши мертве тіло паростками-мацаками, імлиста чорнота звела його на ноги.
— Агов! — гукнула тисяча ротів. — Досить клеїти дурня!
Він мовчав. Світний колодязь замкнувся за його душею, тож він уже не міг повернутися назад.
— Ти чуєш мене?
Чорнота зм’якла, втягла мацаки, й двірник упав.
— Не чуєш.
І чорнота хряпнула дверима.
Увібравши в себе все до останньої крихти, чорнота зачинила двері під номером двадцять шість і почала розповзатися по стінам та стелі комірчини й обліплювати їх витким безконечним малюнком — замкнутого на собі рухливого гобелена.
У непроникному мороці все ще охопленої імлою порожнечі формувалася чорна, така ж непрониклива куля, Обертаючись, куля наражалася на шпичаки та голки, що їх випускали зі стін і стелі гобелени. Куля обламувала їх, вбирала в себе й од того ставала дедалі більшою.
Зрештою, удосталь наситившись мороком, куля врізалася в стелю й пробила її наскрізь. Повз поштові скриньки та прочинені у під'їздах двері, крізь сходи та перекриття третього поверху — до кімнати з величезним, вважай, на всю стіну дзеркалом.
Біля дзеркала
