Екзорцист - Вільям Пітер Блетті
Каррас поволі наблизився до підніжжя ліжка й зупинився там, почувши, як у пластиковий підгузок із неголосним бульканням вилився рідкий вміст її кишок.
— Ну що, Каррасе, привіт! — приязно зустріла його Реґана.
— Привіт, — спокійно озвався священик. — То як ти почуваєшся?
— Оце зараз дуже тішуся, що можу тебе бачити. Так. Дуже тішуся. — Істота висолопила довгого обкладеного язика й зухвало зміряла Карраса очима. — Я бачу, ти прийшов із розгорнутими вітрилами. Дуже добре. — Чергове діарейне булькання. — Ти не проти цього смороду, Каррасе, га?
— Анітрохи.
— Яке брехло!
— Хіба тебе турбує брехня?
— Трошечки.
— Але ж диявол любить брехунів.
— Тільки хороших, любий Каррасе, тільки хороших. До того ж хто тобі сказав, що я диявол?
— Хіба не ти сам?
— Ой, можливо. Я міг таке сказати. Трохи погано почуваюся. До речі, ти мені повірив?
— О так.
— Тоді прийми мої вибачення, що я ввів тебе в оману. Я всього лише бідолашний нещасний демон. Бісик, а не диявол. Різниця незначна, але її добре відчуває наш отець у пеклі. Якась огидна назва — «пекло». Я пропонував змінити її на «Шотландський вимір», але він і слухати не хоче. Ти ж не нагадаєш йому, Каррасе, про цю мою обмовку, правда? Га? Коли його побачиш?
— Побачу його? Він що, тут?
— У сви`нці? Та де там. Ми всього лише невеличка вбога сімейка заблукалих душ. До речі, ти ж не станеш нас звинувачувати, що ми тут опинилися, правда? Бо, зрештою, нам і нема куди податися. Адже ми бездомні.
— І як довго ви плануєте тут залишатися?
Зі спотвореним від люті обличчям Реґана раптом зірвалася з подушки й нестямно заволала:
— Поки не здохне свиня! — а тоді так само раптово вона відкинулася на подушки, слиняво вишкірилася розпухлими губами й сказала: — Між іншим, який розкішний деньочок для екзорцизму.
Книжка! Вона це вичитала в книжці!
Глузливі очі пронизували його своїм поглядом.
— Швидше починай, Каррасе. Не барися.
— Ти цього хочеш?
— Ще й як.
— Але хіба це не вижене тебе з Реґани?
— Це зведе нас разом.
— Тебе й Реґану?
— Тебе і нас, мій ласий шматочок. Тебе і нас.
Каррас не відводив очей. Він відчув, як його потилиці легенько торкнулися крижані пальці. А тоді раптово це відчуття зникло. «Чи це був страх? — подумав Каррас. — Але страх чого?»
— Так, ти долучишся до нашої маленької сімейки, — провадила Реґана. — Розумієш, проблема з небесними знаками полягає в тому, що варто їх побачити хоч раз, як усі відмовки стають марні. Чи ти помітив, як рідко останнім часом згадують про чудеса? І це не наша провина, любий Каррасе. Ми стараємось!
Каррас смикнув головою, почувши раптом, як щось голосно грюкнуло. Шухляда комода виїхала на повну довжину, а тоді перед очима у схвильованого священика знову різко зачинилася. Ось воно! Підтверджене паранормальне явище! Та враз його емоції змінилися сумнівами, відпавши, мов зігнилий шматок кори зі старезного дерева, коли священик згадав про психокінез та всі природні пояснення цього явища. Почувши хихотіння, він знову подивився на Реґану. Вона задоволено шкірилася.
— Як приємно вести з тобою розмову, Каррасе, — зронила вона низьким гортанним голосом, — я відчуваю свободу. Я, мов розпусниця, розправляю свої широкі крила. Фактично я говорю все це з однією метою — поглибити твоє прокляття, мій лікарю, мій любий і безславний цілителю.
— Це ти зробив? Ти щойно висунув шухляду?
Істота, що звалася Реґаною, його не слухала. Вона зиркнула на двері, де з коридору долинали чиїсь швидкі кроки, а риси її обличчя набрали вигляду іншої особи, що вже з’являлася раніше.
— Клятий паскудний байстрюк! — зарепетувала вона хриплим голосом із британським акцентом. — Пиздуватий гун!
У двері хутко зайшов Карл із магнітофончиком. Відвертаючи очі від ліжка, він передав магнітофон Каррасові, а тоді швидко залишив кімнату з мертвотно-блідим обличчям.
— Геть, Гіммлере! Зникни з моїх очей! Піди відвідай свою клишоногу доньку! Принеси їй квашену капусту! Капусту й героїн, Торндайку! Їй це сподобається! Вона!..
Карл гримнув за собою дверима, і раптово істота в тілі Реґани стала приязною.
— О так, привіт, привіт, привіт! Що там чувати? — весело запитала вона, дивлячись, як Каррас ставить магнітофон на невеличкий круглий столик біля ліжка. — Ми будемо щось записувати, падре? Як гарно! Я так люблю бути комедіантом, знаєш! О так, страшенно люблю!
— От і чудово! — відповів Каррас, натискаючи червону кнопку запису, від чого запалився крихітний червоний вогник. — Я, до речі, Деміен Каррас. А ти хто?
— Тебе цікавлять мої заслуги, золотце? — захихотіла істота. — Ну, скажімо, я грав Пака в шкільній виставі «Сон літньої ночі». — Істота роззирнулася довкола. — Тут є щось випити, до речі? Усе в горлі пересохло.
— Назви своє ім’я, і я тобі щось розшукаю.
— Ага, звісно, — знову захихотіла істота. — А тоді хильнеш це сам.
— Чому б тобі не назвати своє ім’я? — наполягав Каррас.
— Йобаний злодюго!
На цих словах особа з британським акцентом зникла й натомість з’явилася демонічна Реґана.
— То що ми тепер робимо, Каррасе? О, я бачу. Записуємо. Як оригінально.
Каррас підсунув до ліжка стільця й сів на нього.
— Ти не проти? — запитав він.
— Зовсім ні. Почитай вашого Мільтона й побачиш, що мені подобаються пекельні машини. Вони блокують усі ті дурнуваті послання від «нього».
— Від кого це, від «нього»?
Істота гучно випустила гази.
— Ось тобі відповідь.
Раптово Каррас відчув потужний сморід. Він був подібний до…
— Квашеної капусти, Каррасе? Ти зауважив?
«І справді запах квашеної капусти», — здивувався єзуїт. Здавалося, що капустою тхнуло ліжко й тіло Реґани, але тоді цей запах зник і натомість повернувся знову знайомий гнилий сморід. Каррас нахмурився. «Чи це мені уявилось! Самонавіювання?»
— Хто та особа, з якою я щойно розмовляв? — запитав Каррас.
— Просто один із нашої сімейки.
— Демон?
— Ти занадто високої думки про нього. Слово «демон» означає «мудрець». А він дурень.
Каррас насторожився.
— О, справді? І якою це мовою «демон» означає «мудрець»? — запитав він.
— Як якою? Грецькою.
— Ти розмовляєш грецькою?
— Цілком вільно.
«Одна з ознак! — подумав схвильовано Каррас. — Розмова невідомою мовою!» Він на таке й не сподівався.
— Pos egnokas hoti piesbyteros eimi? — швидко запитав він класичною грецькою мовою.
— Я зараз не в настрої, Каррасе.
— О, я бачу. Значить, ти не…
— Я сказав, що я не
