Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— Френку, якби я дав тобі зразки звичайної мови нібито двох різних людей, ти зумів би за допомогою семантичного аналізу визначити, чи ці різні мовні зразки могли б належати якійсь одній людині?

— Гадаю, що так. Ага. Безсумнівно. Тут може допомогти співвідношення між загальною кількістю слів у певному тексті й кількістю там різних слів. Якщо мати для аналізу зразки на тисячу або більше слів, можна легко перевірити частоту використання різних частин мови.

— І якою мірою ти вважаєш таку методику переконливою?

— Досить великою мірою. Розумієш, цей тест ігнорує будь-які зміни базового словника. Ідеться не просто про слова, а про їх вимовляння, про стиль. Ми називаємо це «індексом різноманітності». Непрофесіоналам це нелегко збагнути, але ми, звісно, цього й прагнемо. — Директор криво посміхнувся. Потім кивнув на плівку в руках у Карраса. — То тут є голос тієї іншої особи?

— Не зовсім.

— Не зовсім?

— Голос і слова на обох плівках лунали з уст тієї самої особи.

Директор звів брови.

— Тієї самої?

— Так. Я вже казав, що це випадок роздвоєння особистості. Чи міг би ти порівняти ці зразки, Френку? Тобто звучать ці голоси, як цілком різні, але мені цікаво знати, які будуть результати порівняльного аналізу.

Було видно, що директора це заінтригувало й втішило. Він вигукнув:

— Чудово! Так. Так, ми проведемо аналіз. Думаю, що я доручу це зробити Полові, моєму найкращому фахівцеві. Блискучий розум. Мені здається, що він навіть сни бачить якоюсь кодовою мовою індіанських радистів-шифрувальників.

— Маю ще одне прохання. Велике.

— Яке?

— Я волів би, щоб ти зробив це сам.

— Он як?

— Так. І якомога швидше. Якщо твоя ласка.

Директор зрозумів, яка важлива й термінова ця справа, судячи з голосу й очей Карраса.

— Гаразд, — кивнув він. — Я цим займуся.

Повернувшись до своєї кімнатки в єзуїтському гуртожитку, Каррас побачив записку, підсунуту під двері: прибула медична карта Реґани з клініки Беррінджера. Каррас квапливо рушив до приймальні, розписався в отриманні пакунка, повернувся до кімнати, сів за столом і почав жадібно читати, та врешті-решт, коли він дійшов до висновку психіатрів клініки, його обнадійливий настрій змінився розчаруванням і усвідомленням поразки: «…ознаки обсесії вини з подальшими істерично-сомнамбулістичними…» Далі можна було й не читати, тож Каррас уперся ліктями об стіл, зітхнув і затулив обличчя руками. «Не здавайся. Є місце для сумнівів. Інтерпретації». Але стосовно Реґаниних стигматів на шкірі, які, згідно з медичною картою, постійно з’являлися, поки її обстежували в клініці, у підсумковому аналізі зазначалося, що Реґана з її гіперактивною шкірою могла сама творити там ці загадкові літери, виводячи їх пальцем на шкірі незадовго до їхньої з’яви. Цей процес відомий як дерматографія, а підтвердженням цієї гіпотези міг слугувати той факт, що варто було зв’язати Реґанині руки запобіжними ременями, як загадкове явище припинилося.

Каррас підвів голову й глянув на телефон. Френк. Чи був тепер якийсь сенс у порівнюванні голосів на плівках? Дати відбій? «Так, мабуть», — дійшов висновку священик. Він підняв слухавку. Набрав номер. Відповіді не було. Залишивши повідомлення директорові інституту з проханням передзвонити, він підвівся, утомлено побрів до ванної й там побризкав на лице холодною водою. «Екзорцист повинен пильнувати, щоб жоден із проявів хвороби пацієнта не залишився без пояснення». Каррас стурбовано глянув на себе в дзеркалі. Може, він щось пропустив? Що саме? Запах квашеної капусти? Він зняв із вішака рушник і витер обличчя. Та ні, пригадав він, це все пояснюється самонавіюванням, а також свідченнями про те, що деколи психічно хворі мають здатність підсвідомо змушувати своє тіло виділяти всілякі запахи.

Каррас витер руки. Стукіт. Висування й засування шухляди. Чи це був психокінез? Справді? «І ви в це вірите?» Каррас раптово відчув, що думки починають йому плутатися, і повісив рушника на вішак. Утомлений. Занадто втомлений. Проте щось у його нутрі відмовлялося визнавати поразку, віддавати цю дитину на поталу сумнівним теоріям і гіпотезам, у руки кривавій історії зрад людського розуму.

Він вийшов із гуртожитку й швидко попрямував уздовж Проспект-стрит до сірих кам’яних мурів бібліотеки Лаїнґера Джорджтаунського університету. Зайшовши туди, він швидко проглянув указівник періодики, провівши пальцем по назвах, що починалися з літери «П». Коли знайшов те, що шукав, він сів за довгий дубовий стіл у читальні з науковим журналом, у якому була стаття про явище полтергейсту видатного німецького психіатра доктора Ганса Бендера. Безсумнівно, дійшов висновку єзуїт, дочитавши статтю, ретельно задокументовані, відзняті й досліджені впродовж багатьох років психокінетичні явища були реальні. Але! Жоден з описаних у статті випадків не був пов’язаний із демонічною одержимістю. Найпопулярніша гіпотеза скорше пояснювала це явище «скерованою мозком енергією», що творять підсвідомо, до того ж найчастіше… а це істотно, зазначив Каррас… підлітки в стані «вкрай високої внутрішньої напруги, гніву й роздратування».

Каррас легенько потер суглобами пальців кутики вологих і стомлених очей. Ще й далі відчуваючи непевність, він знову пригадав Реґанині симптоми, перебираючи їх, наче школярик, що старанно торкається кожної планки білого паркана-штахетника, ідучи повз нього. «Що я міг випустити з уваги?» — думав Каррас.

І втомлено зробив висновок, що відповідь була: «Нічого».

Він попрямував до будинку Макніл. Віллі його впустила й повела до дверей кабінету. Вони були зачинені. Віллі постукала.

— Отець Каррас, — повідомила вона, і Каррас почув ізсередини приглушене «Заходьте».

Каррас увійшов і зачинив за собою двері. Стоячи до нього спиною, Кріс упиралася ліктем об стійку бару, опустивши голову на руки. Не повертаючись, вона вимовила:

— Вітаю, отче, — хриплим і розпачливим голосом.

Каррас стурбовано наблизився до неї.

— З вами все гаразд?

— Так, усе нормально, отче. Справді.

Каррас нахмурився, а його тривога поглибилася: у голосі Кріс відчувалася ледве стримувана напруга, а рука, що затуляла її обличчя, тремтіла. Тоді вона опустила руку й повернула до Карраса змарніле й вологе від сліз обличчя.

— Ну як там? — запитала вона. — Що нового?

Каррас пильно на неї подивився, перш ніж відповісти:

— Ну, насамперед я переглянув медичну карту з клініки Беррінджера і…

— Що? — напружено озвалася Кріс.

— Ну, я гадаю…

— Що ви гадаєте, отче Каррас? Що?

— Ну, якщо чесно, я вважаю, що Реґані найкраще може допомогти інтенсивна психотерапія.

Кріс мовчки подивилася на Карраса, округливши очі, а тоді дуже повільно похитала головою.

— У жодному разі!

— Де її батько? — запитав Каррас.

— У Європі.

— Чи ви повідомили його про те, що діється?

— Ні.

— Ну, мені здається, якби він був тут, це допомогло б.

— Слухайте, тут уже нічого не допоможе, за винятком чогось нечуваного! — вибухнула Кріс лунким і тремтячим голосом.

— Думаю, його таки слід викликати.

— Навіщо?