Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Вона повернула голову. Нові сусідки стояли пліч-о-пліч і дивилися на неї з жахом.

— Житейська справа, — сказала Сашка. — Замислилася. Не звертайте уваги.

— Сашко, — крізь сльози пробурмотіла Лена. — Скажи, будь ласка, що з нами буде? Ми будемо такими, як ви?!

Сашка посміхнулася.

— Нічого страшного. Просто переживіть перший семестр… І старайтеся, як можете. Вам же краще буде.

* * *

Погляди першокурсників слугували їй за дзеркало. Вона бачила своє відображення в чужих очах: зламана, цілковито заглиблена в себе. Іноді вона завмирала на середині руху. Відчужена. Зі страхітливо пильним поглядом. Вони дивилися на неї, не в змозі приховати страху і часом відрази.

Сашка не ображалася. Ці бідолахи переживали тяжкі часи: їх погрозами та шантажем загнали в Торпу. На них наклали непосильне навчальне навантаження. Нарешті, їх оточували виродки: хворі, фізично скалічені, навіть, здається, божевільні.

Ні, вони, звичайно, намагалися триматися й вдавали, що нічого не відбувається. Хтось привіз гітару, хтось — магнітофон. Загалом життя гуло, пили, веселилися. Третьокурсники, як не дивно, теж брали участь у гулянках. Сашка вийшла з кімнати з рушником на плечі й побачила, як, Захар, Костин сусід по кімнаті, цілується в коридорі з кимось із свіженьких дівчаток. Лампочка чи то перегоріла, чи її викрутили. Сміх, шепіт, тупотіння — дівча втекло на кухню, Захар пішов слідом, а Сашка побрела в душову.

Вода бігла по-справжньому гаряча, як удома, й Сашка трохи ожила. Розтерлася рушником. Намотала тюрбан на мокре волосся. Ось і минув перший день занять. Домашніх завдань — достобіса, а завтра — індивідуальні зі Стерхом, і вона вперше понесе йому здавати відпрацьований матеріал…

Від думки про плеєр із вставленим у нього диском Сашку лихоманило навіть у гарячій, наповненій парою душовій. Вона надягла халат, притримуючи на голові рушника, подибала в кімнату — час був пізній, а робота, як відомо, не вовк і сама по собі нікуди не подінеться.

Сусідки втекли кудись — скаржитися на життя, як думалося Сашці. Вона підсушила волосся, лягла поверх напинала, поклала плеєр на живіт і замислилася.

Сьогодні на занятті Микола Валерійович уперше надяг на неї навушники й увімкнув плеєр. І Сашка вперше почула це.

На диску була тиша. Глибока, щільна, вона поглинала все навколо. Хотіла поглинути й Сашку. Вона вжахнулася й забилась, ніби муха на липучці, щосили втримуючись на краю, не бажаючи падати в це м’яке всеосяжне ніщо, не погоджуючись впускати в себе чуже багатозначне мовчання.

Микола Валерійович щось говорив — Сашка бачила, як ворушаться його губи. Вона не чула ні птахів за вікном, ні шелесту лип, ані далеких кроків у коридорі — усе було залите тишею, немов бітумом.

Перший трек на диску тривав десять з половиною хвилин. Сашка вкрилася потом, як після багатокілометрової пробіжки. Блузка прилипла до спини.

— Сашко, це робиться не так, — лагідно мовив горбань, знімаючи з неї навушники. — Ви не повинні опиратися. Ви повинні впустити й пропустити крізь себе. Потрошку, не відразу. Без цього першого кроку ми не зможемо зробити другого, потім третього. А їх попереду тисячі. Ось у нас минуло заняття марно, іспит став ближчим на один день, хто знає, може, цього дня саме й не вистачить для повної підготовки?

— Що ж мені робити? — запитала Сашка.

— Попрацюйте з першим треком. У плеєрі є функція — повтор композиції. Ваша мета — внутрішньо впокоритися тому, що ви чуєте, для цього треба переступити певну межу в собі… Бісову буденність. Це може бути непросто. Але потрібно старатися. Не можна навчитися плавати, якщо не ввійти у воду. Завтра я чекаю на вас із першими результатами. Дуже сподіваюся на вас, Сашко. Чекаю.

Так сказав Микола Валерійович Стерх і відпустив Сашку з заняття. Вона пішла з плеєром у сумці й тривожним передчуттям у душі. Тепер ось настав час відпрацьовувати на завтра перший трек, а Сашка не могла перебороти себе й хоча б увімкнути плеєр.

У гуртожитку гуло, ніби у вулику. Бриньчало гітарами, бухкало магнітофонами, сміялося, било посуд. Сашка затримала подих і натисла на круглу кнопку Рlау.

Тиша заліпила Сашці вуха. Підійшла дуже близько, оглушлива, всеосяжна, ладна втягти в себе, обволокти й переварити. Це було огидно й моторошно. Сашка сіпнулась, зірвала з голови навушники, й нетверезі голоси за стіною, що співали надривно й фальшиво, здалися їй райським хором.

* * *

Вона зважилася ще на одну спробу — перед самим заняттям, коли відступати було нікуди. Сіла в напівпорожньому читальному залі й, коли запрацював плеєр, майже фізично відчула перехід із тиші в Тишу. У страшне Мовчання.

Сашка могла б, напевно, увійти в прозекторську. Узяти голими руками будь-яку огидну тварину. Могла б, можливо, пройти голою по інституту… Якби цього зажадали на іспиті.

Але «впустити в себе» те, що записано було на диску, не могла й не хотіла. Усі її сили витрачалися на опір, на захисну стіну, яку вона споруджувала між собою та Мовчанням. Трек закінчився. Сашка кинула плеєр у сумку й попленталася на четвертий поверх — у залиту сонцем чотирнадцяту аудиторію.

— Сашко, добрий день, радий вас бачити… Що сталося? Ви слухали перший трек?

— Двічі, — пробурмотіла Сашка.

— Двічі — замало, замало… Давайте перевіримо. Надягайте навушники.

Стерх засукав рукави, вивільняючи перламутрове дзеркальце на шкіряному ремінці. Сонячне світло заграло на перламутрі, розпадаючись веселкою, складаючись знову й білими відблисками впинаючись Сашці у вічі. Вона інстинктивно замружилася.

— Так, слухаємо перший трек, робимо глибокий вдих… Ні, Сашко, ні, що ж ви робите? Давайте почнемо спочатку, тільки цього разу ви будете засвоювати навчальний матеріал, а не відкидати його, гаразд?

Сашка дивилася вниз, у темно-коричневу дерев’яну підлогу, смугасту від довгих фарбованих дощок і чорних щілин між ними.

— Сашко, — горбань затнувся, начебто роздумуючи. — Ану сядьте. Поговоримо.

Вона сіла за стіл, схожий на шкільну парту.

— Ви чудово показали себе в класі Олега Борисовича. Ви показали себе як людину виняткового таланту. Але ж спочатку вам було дуже важко?

Сашка кивнула, не піднімаючи очей.

— Те ж саме й у нашому класі. Вам важко, так. Тому що ваші зусилля пов’язані, кгм, з виходом за межу внутрішньо дозволеного. У вас дуже чіткі уявлення про те, що можна й чого не можна. Я говорю не про побутові, життєві речі, не про так звані «принципи», а про внутрішній устрій вашої особистості, про здатність долати стереотипи. Ви вперта, на даний момент це заважає навчанню, тому що ми не підемо далі, поки ви не