Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Сашка спочатку не зрозуміла. Мама, виявляється, шукала «доріжки» від уколів, не виявила їх, але не дуже заспокоїлася.

— Мамо, це смішно. З чого ти взяла?!

— Ти дивна. Відповідаєш невлад. Дивишся… якось відчужено. Що з тобою, можеш мені сказати? Що з тобою?! Ти куриш? Дихаєш? Ковтаєш таблетки?

— Я тобі клянуся, — стомлено сказала Сашка. — Я в житті не куштувала… нічого такого. Я навіть горілки не п’ю.

Мама, здається, не повірила. Вона сама виглядала нервовою, то напруженою, то веселою, то тривожилася, то забувала про свої тривоги. І Сашка одного разу не витримала, запитала:

— А з тобою що відбувається? Що сталося?

— А помітно? — запитала мама після паузи, і щоки її порожевіли.

— Що? — Сашка закліпала.

— Я чекаю на дитину, — просто сказала мама. — Ми з Валиком. З Валентином.

— Як?!

— Та ось так. — Тепер мама намагалася здаватися незворушною, навіть глузливою. — Не така я бабця, як тобі здається.

— Мені не здається, — пробурмотіла Сашка. — Я інше мала на увазі… І все-таки…

— Усе-таки, якщо чоловік і жінка кохають одне одного, цілком природно, що вони хочуть дитину. Валентин хоче дитину.

— А ти?

— І я хочу! — мама розсміялася трішки напружено. — А ти хіба не хочеш маленького братика? Чи сестричку?

— Не знаю, — зізналася Сашка, подумавши. — Все це якось… умоглядно.

Із цього моменту їй став зрозумілий мамин стан і з яких причин тема наркотиків і Сашчиних змінених реакцій не отримала розвитку. Сашка уявлення не мала, як би вона викрутилася, коли б мамі здумалося приперти її до стіни: чим ви там займаєтеся в цій Торпі?! Але мамі було не до того. У ній росла дитина, і саме їй, ненародженій, а не дорослій Сашці, призначалася мамина увага.

Сашка думала так, розуміючи, що це несправедливо. Мама не була байдужа до її долі. Вона рвалася навпіл між новою родиною і Сашкою. Сашка теж рвалася навпіл: їй страшенно хотілося, щоб мама звільнила її від Торпи. Вона чудово розуміла, що це бажання нездійсненне й злочинне. І боялася, що мама одного разу докопається до правди й візьметься Сашку визволяти — і загине в цій боротьбі, тому що в сутичці з Фаритом Коженниковим у неї нема шансів…

— Якби ти вчилася в нормальному вузі поряд із домом, — сказала мама напередодні Сашчиного від’їзду, — у тебе вистачило б часу… І бажання… І ти бачила б, як маля росте, допомагала б мені… Тобі корисно, незабаром свої діти будуть… Як щодо переведення?

— Нам буде тісно вчотирьох, — сказала Сашка. — Квартира замала.

— Але в нас же нема іншої квартири! Потім, можливо, згодом, зможемо знайти варіант із доплатою, а поки що…

— А поки що я буду вТорпі, — сказала Сашка. — Там чудовий гуртожиток.

Мама зітхнула. Цієї миті їй дуже хотілося вірити, що гуртожиток чудовий.

— Я піду збиратися, — Сашка підвелася, — бо завтра поїзд, а в мене ще кінь не валявся.

Вона пішла у свою кімнату, сіла на диван, опустила руки, виразно уявила собі, що нічого звичного, доброго, старого вже більше не буде. Коли вона приїде додому наступного разу… Якщо приїде… все буде інакше. Почнеться нове життя, нове дитинство. Сашчина кімната зміниться, і пам’ять, що залежалася разом із пилом на книжкових полицях, вилетить із протягом у вікно. Так, Сашка егоїстка, вона звикла, що мама належить тільки їй. Спершу з’явився Валентин, тепер прийде хтось третій і цілком заволодіє інформаційним простором цього дому. А Сашка буде там, на периферії, повільно перетворюватися на іншу істоту. Незрозумілу. Можливо, смертельно небезпечну. Буде перетворюватися й мовчати. І добре ще, що в мами є Валентин і буде дитина, бо дівчинки, яка народилася й виросла в цьому домі, більше не існує…

Сашці зробилося шкода себе. Але вона виявила — без подиву, — що не вміє плакати.

* * *

— Курс «Введення в практичну спеціальність» розрахований на два семестри. Взимку ми здамо залік, і влітку теж. На третьому курсі на нас чекає один семестр власне практичних занять, а після нього — перевідний іспит. Це серйозно, любі мої. Досвід показує, що легше за всіх цей іспит здають студенти, які однаково встигають зі спеціальності і введення в практику, тобто відтепер ви повинні ділити свої зусилля між двома головними предметами: моїм і Олега Борисовича. Але якщо з Олегом Борисовичем ви працювали рік, то мене ви поки не знаєте…

Горбань посміхнувся.

Він стояв посеред аудиторії, майже впираючись головою в стелю. А якби не сутулився — напевне б уперся. На Миколі Валерійовичу був чорний костюм старомодного крою. Час від часу Стерх поводив плечима, ніби в нього затерпла горбата спина.

— А займатися ми будемо з кожним індивідуально. Можливо, потім розіб’ємося на маленькі підгрупки, особи по три-чотири, але спочатку мені треба виявити ваші професійні нахили. На даний момент тут сидить тільки одна людина, чиє майбутнє більш-менш виразне…

— І це Самохіна, — сказала Ліза.

Микола Валерійович підняв брови.

— Чарівна дівчино, хіба Олег Борисович не навчив вас мовчати, коли говорить викладач?

Ліза почервоніла, але погляду не відвела.

— Так, це Олександра Самохіна. У неї дуже яскраві, кгм, професійні дані, вони виявилися ще на першому курсі, тому з Олександрою ми займатимемося за особливою програмою. Але це не означає, що хтось із вас залишиться без уваги, повірте. — І він знову м’яко посміхнувся.

Здається, не всі викладачі спеціальності дотримувалися інквізиторської манери Портнова. Горбань був принаймні добрий. Другокурсники обмінялися просвітлілими поглядами, дехто навіть повірив, здається, що тут можна буде трішечки просачкувати…

Сашку така перспектива не вабила.

* * *

Розклад практичних індивідуальних горбань складав сам, нікому не довіряючи. Сашка виявилася останньою в списку; вона встигла посидіти в бібліотеці й поекспериментувати з новим збірником вправ.

Перший погляд не був помилковим: нові вправи такі самі, як і старі, але на порядок складніші. Багатоступінчасті перетворення сутностей, нескінченно абстрактних, іноді закільцьованих, іноді стиснутих у точку, ладних будь-якої миті вивільнитися й наскрізь прорвати тканину уявної реальності. Якщо це були чужі думки, то настільки нелюдські, що Сашка боялася собі уявити мозок, який природно породив ці химери. Одночасно — Сашка вже вміла це бачити — вправи були вражаюче гарні в своїй гармонії.

Вона згадала про заняття з горбанем за хвилину до призначеного часу.

Аудиторія номер чотирнадцять розташовувалася на четвертому поверсі, дерев’яному, рипучому й лункому. Сашка пробігла коридором, силоміць змусила себе стримати голосне дихання й постукала.

— Здрастуйте, Сашко. Сідайте, поговоримо.

В аудиторії, мов у класі, стояли парти. Сашка вибрала ту, що