Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Ні, — промовив Стерх суворіше, його пальці склалися «куреником». — Ви не зважуєтеся на внутрішнє зусилля. Ваші однокурсники давно вже вас випередили, на курсі з’явилися нові лідери: Павленко дуже непогано працює, Гольдман, Коженников теж… А ви надто обмежені, ви самі себе загнали в рамки. Вся підготовча робота — рік найнапруженішої праці! — все зійшло нанівець… До речі, ви думали про те, як вирішити нашу делікатну проблему?

— Що, просто тут і зараз? — Сашка не стрималася.

— Не зараз. — Микола Валерійович посміхнувся, ніби кажучи: пробачаю тобі цю зухвалість, дурненька, розумію, що ти сама не своя. — Але чим швидше, тим краще. Для вас, Сашко.

* * *

Ластівок не було. Сашка довго стояла посеред подвір’я, дивилася в ясне вересневе небо. Пролетів горобець, а вище, над ріденькими хмарами — літак. Сашка уявила, як вона сидить у кріслі, дивиться в ілюмінатор, а внизу пливе, ніби пошита з клаптиків ковдра, земля з полями, лісами, озерами та крихітним населеним пунктом — містечком з назвою Торпа. Згори його й розгледіти, напевне, важко.

Літак полетів, а Сашка залишилася. Пригрівало сонце, але з лип на Сакко і Ванцетті вже щосили обсипалося листя. Залік був десь далеко, за дощами, за снігами, але він був невідворотний.

Сашка побрела на пошту. Точніше, вона йшла світ за очі, але ноги привели на пошту. Сашка замовила міжміську розмову — за хвилину стояла в задушливій кабінці з пластмасовою слухавкою в руках.

— Алло, — сказав чоловічий голос.

— Здрастуйте, — сказала Сашка по секундній затримці. — Як у вас справи? Мама може підійти?

— Мама переказувала тобі вітання, — сказав Валентин якось дуже бадьоро й весело, занадто весело, як здалося Сашці. — Вона в лікарні, на збереженні. Можна було й удома залишатися, але, знаєш, так надійніше. Чудовий лікар, зручна палата, гарні умови… І сприятливі прогнози, схоже, в тебе намічається брат!

Він говорив легко, без пауз, без видимої напруги. Сашка опустила плечі.

— А коли вона буде вдома?

— Поки що невідомо. Краще перестрахуватися, розумієш? Тут така справа… Я збираюся їй купити мобільник, тоді ти зможеш їй дзвонити просто в палату!

— Ага, — сказала Сашка.

— А що в тебе? Як справи? Як навчання?

— Чудово. — Сашка потерла пальцем поліровану поличку для телефонного апарата. — Ну, я піду… Мамі великий привіт.

* * *

На ґанку пошти стояв Костя. Сашка зупинилася. Останніми тижнями вони не те щоб уникали одне одного, трималися як знайомі, але зовсім чужі люди. Віталися без зайвих слів.

— Привіт, — сказала Сашка.

— Привіт. — За літо Костя змінися, його підліткова худордявість поступилася впевненій жилавості дорослого чоловіка. Він засмаг. Обличчя обвітрилося. Ще першого вересня він, Сашка пам’ятала, трішки заїкався й припадав на праву ногу, але тепер наслідки портновського «етапу» остаточно залагодилися: Костя відновився з уламків, знову став самим собою.

«Або майже самим собою, — сумно подумала Сашка. — Як усі ми».

— Ти дзвонила додому? — запитав Костя, раптово порушуючи регламент встановлених між ними стосунків.

— Так, — сказала Сашка. — А що?

— Ну і як там?

— Мама збирається народжувати, — зізналася Сашка несподівано для себе. — Від нового чоловіка.

— Он як, — пробурмотів Костя.

— Та ось так, — Сашка змусила себе випростати спину. — Бувай здоровий.

— Стривай, — сказав Костя їй у спину. — П’ять хвилин у тебе є?

— П’ять, але не більше.

— Але й не менше? — Костя нервово посміхнувся.

Вони відійшли до сірої паркової лави, мальовничо посипаної жовтим листям. Сашка кліпнула, їй на мить здалося, що лава фіолетова, а листя синє. Останніми днями вона навчилася змінювати кольори навколишнього світу, точніше, сприйняття цих кольорів, за власним бажанням і розважалася на нудних лекціях з права, подумки змінюючи колір обличчя викладачки, відтінок її волосся, кофтинки й хусточки в кишені.

— Сашко, — сказав Костя, — маю до тебе розмову.

— Я помітила.

— Я тебе люблю, — сказав Костя.

— Що?!

— Я люблю тебе. — Він знизав плечима, ніби вибачаючись. — Пробач мені, ідіотові, я тебе люблю, виходь за мене заміж.

Листя стало зеленим, а лава — яскраво-жовтогарячою. Сашка знову кліпнула.

— А я тебе не люблю, — сказала вона. — І пробачати не збираюся. Якщо тобі треба регулярно трахатися, а грошей на повію нема — женися на Женьці. Вона із задоволенням.

Костя сполотнів. Сашка побачила, як перекотилися жовна на його щоках. Його засмага, за мить до того бронзова, зробилася жовтою, майже як лимон.

— Удачі, — сказала Сашка, і її голос затремтів. Вона сама не знала, чому сказала те, що сказала, саме в такій формі. Але слово — не горобець. Сашка повернулася й, дедалі прискорюючи крок, пішла вулицею Сакко і Ванцетті в напрямку інституту.

Звідки він узявся?! Чому з’явився до неї саме зараз, коли над нею висить примарою гільйотини ця сесія? Коли мама лежить на збереженні, а Валентин зумисне бадьорим голосом просторікує про те, наскільки все чудово складається? Влітку вона не думала про Костю… Точніше, думала тільки тоді, коли бачила його перед собою — такого само відчуженого, як і вона. Тоді їй було не до Кості, вона перетворилася на калюжку розтопленого воску, бачила небо наскрізь, але не могла пройти в звичайні двері. А першого вересня він сів поруч із Женею, і Сашка вирішила, що це знак долі й думати в цьому напрямку далі небажано.

Навіщо вона ляпнула йому про якихось повій?

А навіщо він спав із Женею новорічної ночі, між іншим, навіть не посварившись із Сашкою? От якби вони посварилися, репетували одне на одного, гупали дверима на весь інститут… Тоді було б зрозуміло. Сашка, звичайно, все одно не пробачила б. А може, й пробачила б, тому що сварка — це все-таки одне, а ось так, просто взяти напитися й стрибнути в чужу постіль…

Біля порога інституту тісною групкою стояли третьокурсники. Захар озирнувся, махнув Сашці рукою.

— Привіт, молода здорова зміна! Як походила?

— Ще не народила, — у тон йому відгукнулася Сашка й здивувалася з самої себе: у кого в общазі вона підхопила цю вульгарну приповідку?

Але третьокурсники разом заіржали, ніби почули вдалий жарт.

* * *

Настав жовтень.

Сашка сиділа в чотирнадцятій аудиторії, а навпроти сидів Стерх, вони мовчали ось уже п’ятнадцять хвилин. У Сашки пересихали губи; всі слова, які вона могла сказати — «Я стараюся», «Я чесно працюю», «У мене не виходить», «Я не можу», — було вже багато разів сказано. Стерх, смутний, змарнілий, частіше, ніж звичайно, поводив плечима, начебто горб за спиною дуже заважав йому.

За вікном періщив дощ. Шелестіла вода в трубі. У ледь прочинену кватирку влітали крихітні краплі.

— Як ваші успіхи