Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Ось і перший курс пролетів. — Горбань сів навпроти, за викладацький стіл.

Його попелясте волосся, пряме й довге, двома пасмами обрамляло обличчя. Гостре підборіддя лежало на високому білому комірі. «Якийсь він весь древній», — подумала Сашка.

— Сашко, — сказав горбань замислено. — Вам ніколи ніхто не казав, що ви окрема, особлива людина? На яку чекає окрема, дуже важлива місія?

— Ні, — швидко сказала Сашка.

Горбань посміхнувся.

— Воно й на краще. Зоряної хвороби нам не треба… Але ось, Олександро Самохіна, настав ваш час. Ви не просто найкраща наша студентка, ви людина рідкісного обдарування, можна сказати, ви володієте даром. На вас чекає велике майбутнє. А що це значить?

Сашка здивовано мовчала.

— Це значить насамперед, що ваше сьогодення — щоденна рабська праця, без лінощів, без страху, без вагань. Робота — підготовча, — яку ви проробили на першому курсі, незначна в порівнянні з тим, що вам — нам із вами — належить іще вивчити, засвоїти, відпрацювати. Сьогодні — просто зараз — ми починаємо готуватися до перевідного іспиту, який ви складатимете на третьому курсі, взимку.

Вона слухала, налягаючи животом на стіл. Горбань говорив із легкою посмішкою, але він не жартував, о ні, й Сашка чудово розуміла це.

За розчиненим вікном колихалися липи. Сашка відчувала лівою щокою теплий вітер із ледь відчутним присмаком осені.

— Вам здається, що ви матеріальні, Сашко?

Запитання було поставлене таким поблажливим, таким зневажливим тоном, що вона мимоволі закліпала.

— А хіба ні?

Горбань посміхнувся. Він сидів за викладацьким столом, перед ним лежали журнал відвідувань і СБ-плеєр. Сашка колись мріяла мати такий.

— Так, — кивнув Микола Валерійович. — На даному етапі ви куди більше відчутні, аніж мені хотілося б. Три семестри ми будемо з цим воювати, три семестри ви руйнуватимете свою матеріальну складову й нарощуватимете інформаційну. Значеннєву. Ідеальну, якщо хочете, хоча таке слово в цьому випадку неточне. А ми боротимемося за точність, Сашко, нам це дуже важливо — точність формулювань… Ви хочете щось запитати?

Портнов ніколи не дозволяв такої розкоші — запитувати. Сашка на хвилину відвела погляд, подивилася на липи під вікном. Першого дня вересня вони стояли зелені, немов посеред літа.

Вона могла б запитати, що чекає на них усіх на іспиті за півтора року. І що за професійні схильності вона виявила, і яка буде в неї професія. Вона могла поставити сотню запитань, на які не бажав відповідати Портнов, які загонили в глухий кут її однокурсників. Але вона запитала:

— Ви часом не знаєте… Я… тоді, на зимових канікулах… нікого не вбила?

Горбань не здивувався.

— Ні. До речі, той епізод дуже характерний… Перший випадок у вашому житті, коли ваша інформаційна складова серйозно надірвала матерію. На жаль, безконтрольно, спонтанно й дуже небезпечно. Вас це непокоїло?

Сашка знову відвела погляд.

— Розумію. Якщо ви думаєте, що з вас вирощують убивць, то помиляєтеся.

— А кого з мене вирощують? — вирвалося в неї.

Горбань повів плечима, начебто розминаючи затерплу спину.

— Рано, дівчинко. Рано вам це знати. Ви поки ще раба форми, гіпсовий зливок з дещицею уяви… З пам’яттю, з вдачею… Так. Ось цю річ я вам віддам у користування. — Рука з дуже довгими блідими пальцями торкнулася плеєра. — Якщо захочете, можете коли-небудь слухати просто музику. Це можна. А ось цей диск, — на викладацький стіл ліг паперовий конвертик, — я даю особисто вам для роботи. Бережіть, будь ласка. Ви вже не першокурсниця, знаєте, якими важливими бувають деякі речі. І ще: перш ніж ми почнемо заняття, я хочу поговорити з вами про делікатні матерії. Вам треба, Сашенько, вам бажано розлучитися з невинністю: вона стає дедалі серйознішим гальмом для вашого розвитку.

Сашка спалахнула так, що в неї заболіли щоки.

— Яке це… має… значення?

— Усе має значення. Ви будете змінюватися не тільки зсередини, а й… по-всякому будете змінюватися, Сашенько. Має значення ваш чуттєвий досвід, гормональний статус… Ну, й фізіологія, звісно. Інформаційний баланс вашого тіла. Я ціную ваше серйозне ставлення до життя, вашу стриманість. Вашу цноту. Але робота є робота. Йдеться не про те, щоб сьогодні, завтра… Час іще є… Але подумайте в цьому напрямку. Гаразд?

* * *

Ластівки ще не полетіли. Кружляли над подвір’ям, може, востаннє. Літали зграйками підрослі пташенята.

Сашка прикинула відстань до общаги через подвір’я. Щодня вона була різною. Траплялося здолати її за два кроки (відчуття падіння й вітер у вухах). А бувало, що йти на ту саму відстань доводилося годинами, немов через пустелю. Сумка відтягала плече, а Сашка йшла і йшла, крокувала до ґанку, що відсовувався щораз далі.

Вона поправила ремінь на плечі. Побалансувала на місці, ловлячи рівновагу. Зробила перший крок; ластівки промчали повз обличчя, майже зістригаючи брови гострими кінчиками крил.

Ось липа. Ось лава. Ось ґанок. Сашка поставила ногу на нижню сходинку, ледь притримала, щоб ґанок не вислизнув. Усе. Вона дійшла. З кожним разом усе легше. Напевно, Портнов правий, і незабаром вона остаточно ввійде в норму… Точніше, в «той стан, що уявляється нормою на даному етапі».

Ключ від двадцять першої кімнати, який так довго перебував у Сашчиному одноосібному користуванні, не висів на щиті. Сашка звично намацала отвір дверей, що вели на сходи. Повернула голову і зустрілася поглядом із хлопцем-першокурсником.

Коротко підстрижений, дуже блідий. Білявий, а очі темні. Дивиться з жахом. Сашка посміхнулася, бажаючи заспокоїти його.

— Привіт. Зі вступом тебе.

— Привіт. Що з тобою?

— Нічого… А що?

Хлопець облизав губи.

— Нічого… Ну, я піду?

— Мене звуть Сашкою, — сказала вона цілком несподівано для себе.

— А мене Єгором.

— Удачі, Єгоре, — побажала Сашка.

І, обережно обмацуючи кожну сходинку, рушила нагору.

Її сусідки-першокурсниці вже повернулися з занять. Сашка ввійшла без стуку; на підлозі стояли розкриті валізи. Одна сусідка, Віка, чорнокоса й кучерява, розвішувала речі в шафі. Друга — Лена, повна й біла, мов булочка, сиділа на ліжку з виразом крайнього розпачу на круглому, блакитноокому, майже ляльковому личку. Поруч на напиналі лежав текстовий модуль із цифрою «1» на обкладинці.

Сашка потягла повітря носом.

— Курили? Врахуйте, застану в кімнаті з сигаретою — викину разом із нею у вікно. Є туалет, там і диміть.

Віка не відповіла. Лена згорбилася на ліжку, обхопила руками пухкі плечі. Сашка пройшла до свого столу, підняла сумку, бажаючи витягти плеєр. Візерунок подряпин на стільниці нагадав їй про щось. Миттєво — сама по собі — прокрутилася в голові уявна вправа з торішніх. Коли Сашка поклала, нарешті, плеєр на стіл, за вікном