Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Останніми тижнями Сашчиним порятунком стали, як не дивно, портновські вправи. Карколомні, вони іноді майже калічили, але виходили, піддавалися зусиллю. А «проби» Стерха не піддавалися; ось уже майже тиждень Сашка навіть не намагалася братися за плеєр. Їй було огидно, навіть не так — їй було гидотно.

— Ви працювали вчора?

— Ні.

— А позавчора?

— Миколо Валерійовичу, я не можу!

Горбань важко похитав головою.

— Кепські справи, Олександро. Я терпіти не можу комусь погрожувати, когось лаяти… Когось карати… Але зараз ви собі — найстрашніший ворог. Тільки ви, більше ніхто. Ідіть, подумайте про свою долю… Про залік. Про іспит, до якого залишилося трохи більше року. І про те, як поставиться до вашого «не можу» ваш куратор… Щойно у вас з’явиться бажання працювати — сповістіть. Я готовий проводити з вами додаткові заняття. Я допомагатиму вам, чим тільки зможу. Але ви — ви самі — повинні переступити в собі цю риску. Повинні зважитися.

* * *

Денис М’ясковський чекав своєї черги на індивідуальні до Портнова, їв чіпси з пакетика. Сашка сіла поруч із ним на підвіконня.

— Деню, маю до тебе серйозне запитання.

— Давай.

— Лілія Попова — вона хто?

Денис вдавився. Чіпси спершу стали йому впоперек горлянки, а потім розлетілися коридором віялом крихт.

— Блін! — прокашляв М’ясковський.

Сашка поплескала його по спині. Він відхекався.

— Довго думала? — запитав ображено.

— Мені важливо знати, — сказала Сашка. — Я валю введення в практику.

Денис здивовано на неї витріщився.

— Ти?!

— Так. Валю абсолютно, всуху. Мені важливо знати, я хочу… розумієш, може, реально поміняти куратора? Га?

— У тебе Коженников, — повільно сказав Денис.

— Так, — Сашка нервово потерла долоні.

— Не заздрю. Лізка, наприклад, якщо при ній сказати «Коженников», спочатку біліє і починає труситися, а потім дає в пику. А ти із закривавленою фізіономією довго їй пояснюєш, що мав на увазі Костика, нормального хлопця, який і сам через батечка страждає…

— А Попова? — жадібно запитала Сашка. — Ти пробував із нею домовитися якось?

Денис спохмурнів.

— Взагалі… знаєш… вона м’яко стеле. Тільки твердо спати. Взагалі, я тут із хлопцями говорив, усі куратори однакові. Просто одні лаються матом, а інші — ні.

Денис посміхнувся, задоволений своїм жартом, і хотів щось іще сказати, але цієї миті відчинилися двері тридцять восьмої аудиторії і в коридор вийшла Женя Топорко, дуже бліда й зосереджена.

Вони з Сашкою зустрілися очима. Женя раптом спалахнула, високо підняла підборіддя і пройшла повз неї, не мовлячи й слова.

— Чого це вона? — пробурмотів Денис, підхоплюючи сумку. — Ну, побажай мені…

У цей момент у дверях аудиторії з’явився сам Портнов із незапаленою сигаретою за вухом.

— Заходьте, М’ясковський, і відчиніть ширше вікно… Самохіна, це ваш час? Що ви тут робите?

— Вона запитує, чи можна поміняти куратора, — повідомив щиросердний Денис. Сашка обімліла.

Портнов кинув на неї уважний погляд.

— Не можна, — сказав коротко. — М’ясковський, вікно відчиняйте, я буду курити. Самохіна, до побачення.

* * *

Наступного дня сонце зійшло, чисте й навіть тепле, оточене легким ескортом дрібних прозорих хмаринок. Сашка пропустила першу пару — фізкультуру. Коли сусідки вшилися на свою спеціальність, відчинила шафу й там, у тісноті свого та чужого одягу, намацала стару зимову куртку.

Застромила руку в праву кишеню. Порожньо.

Застромила в ліву. Теж порожньо, лише кілька дрібних монет.

Їй чомусь пригадався той день, коли Ліза Павленко ні з того ні з цього звинуватила її в крадіжці ста доларів. І як Сашка здогадалася, що купюра завалилась за підкладку? Точніше, на секунду побачила її… Більше таких прозрінь із нею не траплялося. Або майже не траплялося.

Майже без надії вона знову застромила руку в праву кишеню куртки й за підкладкою, за тонкою синтетичною тканиною, намацала паперовий прямокутник.

Нетерпляче розширила діру в кишені. Разом із крихтами й нитками витягла візитну картку без імені — з одним тільки номером телефону. Мобільного, хоча тут, у Торпі, мобілки дотепер були рідкістю.

У завулку, що вів на Сакко і Ванцетті, пахло листям і гнилизною. Вода вчорашнього та позавчорашнього дощів стояла в глибоких калюжах — листя бурою масою забило водостік. Сашка постояла, підставляючи обличчя сонечку, біля телефону-автомата на розі.

Потім зняла трубку й набрала номер, звіряючись із візитною карткою.

— Я слухаю, — сказав дуже далекий чоловічий голос.

— Добрий день, — хрипко сказала Сашка. — Це я. Самохіна.

— Привіт, Сашко. Щось трапилося?

— Ще ні. Але незабаром трапиться.

— Ти мене лякаєш, — сказав Фарит Коженников.

— Стерх вам… ще нічого про мене не говорив?

У слухавці помовчали.

— Стерх і не скаже, Сашко, принаймні до заліку… А що сталося?

Сашка помовчала, не знаючи, як пояснити.

— Сашко? Ви мене чуєте?

— Я провалю сесію, — сказала Сашка. — Я не здам цього заліку ні з першого, ні з другого разу. Це все, кінець.

Ще одна пауза.

— Звідки ти дзвониш?

— Із вулиці. З автомата. Річ у тім, що в мене мама збирається народжувати другу дитину.

— Розумію. Давай зустрінемося за півгодини на вулиці перед інститутом.

* * *

— Їй народжувати під зимову сесію.

— І що?

Вони повільно йшли вулицею Сакко і Ванцетті. Повз двірника, що згрібав листя, повз дівчинку, яка вигулювала таксу. Ліпні прикраси стародавнього особняка відволожилися через дощі, бліді обличчя каріатид дивилися безсторонньо й сліпо.

Сашка не дивилася на Коженникова. Дивилася вперед і вгору, де серед поріділих крон проглядало синє небо.

— Я хочу, щоб… одним словом, я хочу, щоб вона була здорова й дитина теж.

— Зрозуміле бажання. І?

Сашка зупинилася. Озирнулася. Побачила власне відображення в темних скельцях його окулярів.

— Я хочу з вами домовитися. Заплатити, чим зможу. Можу відробити сто вправ за одну ніч. Можу… — Вона затнулася. — Можу все. Крім цього… цих… «проб». Я фізично не в змозі. І психічно. І ніяк. Хочете — можете мені руку відрубати…

— І навіщо мені твоя рука?

— А навіщо вам взагалі все? — пошепки закричала Сашка. — Навіщо вам цей інститут? Навіщо змушувати нас робити це… все це?! За що нам це, ну за що?!

Вона змусила себе замовкнути. Місто Торпа жило повільно, картинно, подекуди підіймалися дими над дахами з черепиці. Сизі й чорні голуби тупцювали в калюжі, пили, закидали голови, дозволяючи воді прослизнути горлечком униз. Крапельки роси поблискували на прив’ялій траві бульвару.

Коженников стояв з ледь нахиленою головою, Сашка бачила два своїх відображення в його темних, дзеркальних окулярах.

— З вами зовсім не можна домовитися? — запитала вона майже пошепки. Губи заніміли.

— Саш, — відповів він їй у тон, теж тихо й майже по-приятельськи, — у