Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Вона відчула себе словом, яке промовило сонячне світло. Вона висміяла страх смерті. Вона зрозуміла, навіщо народилася й що саме їй варто зробити в житті. Усе це сталося, коли блискавка ще була на небі — білий зиґзаґ.
А потім уперіщив дощ, і вона отямилася — змокла до нитки, в прилиплій до тіла футболці, з-під якої кокетливо й жалісно просвічувався мереживний ліфчик.
* * *
— Здрастуйте, другокурсники.
Заняття за фахом проходили в тій самій першій аудиторії. Група «А» другого курсу сиділа за столами, схожими на шкільні парти.
Сашка оглядалася навколо, здивовано відзначаючи давно знайомі, але геть-чисто забуті подробиці. Ось коричнева дошка, як у школі. Ось щербинка на фарбованій стіні. Оце люди, які були з нею поруч майже ціле літо; якоїсь миті вони перестали будь-що значити, зробилися прозорими, як мильні бульбашки. Але тепер почався другий курс — і все набуває нового значення.
Сама Сашка змінилася. Її начебто розібрали на частини, а потім склали знову, так що з першого погляду здавалося, ніби все, як і раніше. Навіть їй самій іноді — ось зараз, наприклад, — здавалося, що вона зовсім така сама, як минулої осені, коли вони в актовому залі слухали Gaudeamus.
Портнов розгорнув тоненький журнал у паперовій обкладинці.
— Гольдман Юлія.
— Є. — Юлька сиділа скособочено, водила по зошиті ручкою. Голова її час від часу посмикувалася.
— Бочкова Ганна.
— Є. — Аня раз у раз кліпала, надто часто й нервово.
— Бірюков Дмитро.
— Є. — Дмитрик прикривав обличчя рукою, начебто його сліпило сонце.
— Ковтун Ігор.
— Є.
— Коженников Костянтин.
— Тут. — Костя підняв голову. Його волосся вигоріло на сонці й відстовбурчилося, мов солома. Він сидів поруч із Женею Топорко, але не пліч-о-пліч — між ними був порожній стілець.
— Коротков Андрій.
— Є. — Улітку Андрій навіщось поголив голову й був схожий на дуже свіжого, засмаглого призовника.
— Вирішили заощадити на гребінцях? — Портнов примружився. — Гарно, гарно, вам до лиця… Московський Денис.
— Тут!
Абсолютно зрозуміло було, що група у повному складі, але переклик тривав, урочистий, мов ритуал. Сашка глибоко дихала. Сам запах інституту, свіжої фарби, вапна, пилу, липового листя за вікном нагадував їй і підкреслював: вона жива, її життя насичене й яскраве, усе повернулося на круги свої — вересень, навчання, перша аудиторія, сонячне світло.
— Павленко Єлизавета.
— Я, — сказала Ліза.
На ній були широченні джинси зі спущеними вздовж холош декоративними лямками. Дивним чином ці мішкуваті штани тільки підкреслювали, наскільки Ліза худенька й тендітна. Вона засмагла, тому її біляве волосся здавалося ще світлішим.
— Самохіна Олександра.
— Я.
Портнов зміряв її поглядом, але нічого не сказав.
— Топорко Євгенія.
— Є!
— Бачу, ви добре відпочили. — Портнов знову примружився. — Вигляд маєте, як після дорогого курорту.
Женя не зніяковіла. За минулий рік вона добряче подорослішала, із замореного дівчиська перетворилась на сексуальну й пишну панянку. Шкільні кіски залишилися в минулому — влітку Женя зробила собі коротку модельну стрижку. Засмага на її обличчі поєднувалася з найніжнішою рожевістю, і, сидячи поруч із Костею, вона поглядала на Портнова майже без остраху: гарна, мовляв, сама знаю, ну то й що?
Портнов скінчив перекличку, ще раз обвів групу поглядом поверх окулярів.
— Отже, ми відпочили й готові до нових звершень. У цьому семестрі на нас, як звичайно, чекає напружена робота. У вас з’являється ще один спеціальний предмет — введення в практику. Читатиме Микола Валерійович Стерх, це дуже гарний викладач, постарайтеся його не засмучувати… Загальноосвітніх дисциплін поменшає. Обов’язковою для всіх залишається фізкультура… Хто з вас уже розмовляв із першокурсниками, які оселилися в гуртожитку?
По рядах пройшов легкий шерех.
— Я розмовляла, — сказала Сашка. — У мене в кімнаті дві дівчинки оселилися сьогодні вранці. А що, не можна?
— Можна. Але запам’ятайте: якщо хтось із вас вступить у дискусію з першокурсником щодо профілю нашого вузу, його особливостей… Програми, стилю навчання… Ця людина відповідатиме перед своїм куратором. Тому краще вам утриматися.
Голоси в аудиторії погучнішали.
— А що їм казати, — запитав Коротков, — якщо запитають?
Портнов несподівано посміхнувся.
— Давайте корисні поради. Радьте навчатися старанно й нічого не пропускати. Заспокойте, якщо будуть істерики. Ви ж дорослі, що-небудь придумаєте, згадаєте, як вас самих морально підтримували торік нинішні третьокурсники…
— Ми підтримаємо, — сказав Денис.
Сашка озирнулася. Група «А» другого курсу дивилася на викладача; хтось скособочився. Комусь важко було сфокусувати погляд. Хтось посмикувався, хтось хихотів. Збіговисько виродків.
— Деструктивний етап у багатьох із вас іще не завершено, — сказав Портнов, начебто відповідаючи на її думки. — Що зовсім очікувано, зважаючи на ваші лінощі та незібраність. Нагадую: тільки той, хто старанно вчитиметься, швидко й легко ввійде в норму… в той стан, який здається вам нормою на даному етапі. Нагадую: спиртне в гуртожитку заборонено. Першокурсники, звичайно, питимуть, і спочатку їх не каратимуть за це. Але якщо я побачу в когось із вас у крові сліди алкоголю… Я не кажу наркотики, тому що той із вас, хто хоч травичку покурить на даному етапі навчання, — приречений… Якщо я знайду в когось у кімнаті спиртне, то зроблю так, що вас нудитиме до старості від самої лише згадки про горілку. Зрозуміло? Є запитання?
У його окулярах відбивалася віконна рама. Запитань не було.
— З організаційних питань у мене все, — сказав Портнов. — Старосто, підручники на столі. Роздайте кожному: текстовий модуль, щабель «чотири», і задачник, щабель «три».
— А я знову староста? — зважився запитати Костя.
Портнов підвів брови.
— Група, в когось є інші кандидатури?
— Нехай Самохіна буде старостою, — сказала Ліза. — Вона в нас відмінниця й громадський діяч.
Хтось захихотів, але сміх швидко вщух.
— Самохіній, — сказав Портнов, не дивлячись на Сашку, — в цьому семестрі й без того роботи не бракуватиме. Коженников, ви вже відібрали в нас дві хвилини. Робіть справу, прошу вас.
Підручники були старі й пахли пилом. Сашка не витримала й відкрила збірник вправ на першій сторінці.
— Самохіна! — вигук пролунав, як удар. — Я нікому не дозволяв відкривати книжку!
Вона неохоче закрила підручник. Перші рядки найпершого завдання встигли викликати в неї солодкий жах.
* * *
Два тижні, проведені вдома, обернулися для Сашки на тяжку працю: доводилося щомиті обсмикувати себе, слухати, чути, вчасно відповідати й посміхатися. Сашка старалася щосили, але мама все одно тривожилася дедалі більше.
— Саню, — запитала
