Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Звідтоді листівка нагадувала їй про щось, чого вона не могла уявити. Це вівця, вона радіє. У мене був день народження. Мені вісімнадцять років. Я повинна прочитати параграфи сімнадцять і вісімнадцять.
«Він не спав цілу ніч. Він зірвав цю квітку, тому що бачив у такому вчинку подвиг, який був зобов’язаний вчинити…»
Повзла гусінь безглуздих буквених сполучень. Одна чіплялася за іншу залізними гачечками. Це було схоже на плавання в каламутній воді. Сашка то не бачила нічого, тільки чула скреготіння власних перемелених думок. Потім раптом зринала на поверхню, і перед нею на мить відкривався віддалений зміст.
«При першому погляді крізь скляні двері червоні пелюстки привернули його увагу, і йому здалося, що він із цієї хвилини цілком осягнув, що саме повинен зробити на землі…»
— Самохіна, йди пообідай. За п’ятнадцять хвилин їдальня зачиняється.
«У цю яскраву червону квітку зібралося все зло світу… все зло; вона увібрала в себе всю безневинно пролиту кров (тому вона й була така червона), всі сльози, всю жовч людства…»
Зміст обривався, далі була тільки каламутна вода. Сашка дочитувала параграф до кінця. Клала на сторінку закладку, посмішка вівці щось нагадувала їй, важко було зрозуміти, що саме. Сашка закривала підручник, ховала його в сумку, намацувала дверний отвір (у бібліотеці були особливо рухливі й слизькі двері). Виходила. Коридор уявлявся їй то дуже темним, то залитим яскравим світлом, так що було видно кожну дощечку паркету, кожну тріщинку, кожен недопалок на дні залізної урни.
«Я йду коридором. Їдальня там. Мені треба попоїсти. Ось мій талон».
«…що саме він повинен зробити на землі…»
Світ навколо неї щомиті змінювався. Міцнішали одні зв’язки й руйнувалися інші. Це було схоже на швидкі судоми. Іноді Сашка завмирала, відчуваючи, як усередині ніби натягується нитка, перекроюючи та розрізаючи, обм’якаючи й знову посмикуючись. Іноді вона бачила себе ззовні — маленьке озеро, наче від розталого морозива, і в рідині барви кави плаває їдка грудочка — страх. Сашці не подобалося дивитися на свій страх збоку. Він був як напівпереварена котлета.
Але вона не боялася. Бо не бачила нічого, що могло налякати, а думати могла тільки про те, що бачила. Час розтягувався й стискався, поки, нарешті, не настала літня сесія.
* * *
— Самохіна, що ти думаєш із приводу літньої практики?
Дуже яскраве сонце било у вікно тридцять восьмої аудиторії. Майже таке ж яскраве, як відбитий промінь на рожевому камені персня.
— Нічого.
Це було правдою. Тонка ниточка Сашчиних думок дедалі частіше ставала пунктиром. Вона бачила ось ці порошини в сонячному промені, ось цей стіл із глибокою подряпиною, зелені крони лип за вікном. Але вона про них не думала.
— Слухай уважно, що треба зробити. Іспити закінчаться двадцять п’ятого червня. Із двадцять шостого в тебе практика. Не забудь попередити батьків.
Сашка мовчала.
— У серпні, перед початком занять, матимеш два тижні, щоб поїхати додому.
— Добре, — сказала Сашка, дивлячись на сонячний промінь.
— От і розумниця, — сказав Портнов. — А тепер покажи мені вправи з п’ятдесят другої по п’ятдесят четверту… Одночасно, ти пам’ятаєш. Три процеси повинні йти паралельно, з «кроком» на півтакту. Зосередься.
* * *
У середині липня, на річницю знайомства з Фаритом Коженниковим, Сашка сиділа на гілці великого дерева — вишні. Її літня практика полягала в тому, щоб, піднімаючись по драбині в розгалуження гілок, знаходити серед світла й тіні червоні ягоди, брати в долоню й обережно зривати. І класти потім у кошик на шиї.
Сад був величезний. Гілки вишень перепліталися, ягоди висіли гронами, їх можна було рвати, навіть стоячи на землі, але справжня розкіш починалася нагорі, в кроні.
Сашка наковталася вишень до оскоми. Її біла футболка забруднилася від вишневого соку. Губи здавалися величезними, ніби надувними. Вишневий сік зібрався під коротко обстриженими нігтями. Сашці було хороше. Засмучувало тільки те, що всі підручники довелося здати. Сашка сказала Портнову, що загубила збірник вправ. Тоді він прийшов до неї в кімнату й витяг книжку зі щілини за батареєю. Звідтоді Сашка не вчилася. І не думала. Просто дивилася. І ще відчувала: тепло, вітрець, доторк долоні до кори, дотик вишень до обличчя.
Стояв один літній день — один, дуже теплий і світлий, листя навколо Сашки захищало її від палючого сонця. Вранці першокурсників — ні, тепер уже другокурсників — привезли на вантажівці. Вдень їм дадуть пообідати. Але час тягнеться, лаковані вишні відбивають сонце і Сашчине обличчя. Обіду нема, а день уже наступний. І ось уже минув тиждень, хоча досі тягнеться той самий день. Час нагадує бантик.
Потім погода зіпсувалася. Наповзли хмари, віщуючи грозу. Сашка розсунула гілки над головою й дивилася на небо, немов бажаючи запам’ятати його назавжди: краєчок хмари, що наліг на сонце, і вийшла в результаті барва ртуті. Рудувата, як у медузи, облямівка важкої хмари. Плаский небесний смерч, як відбиток великого пальця. «Це гроза, — подумала Сашка. — Буде великий дощ, мені потрібно під накриття…»
Вона ще думала про те, що бачить. Але виникло занепокоєння: вона, здається, заглядала в майбутнє. Вгадувала те, що трапиться за кілька хвилин.
— Буде дощ, — сказала вона вголос.
Ніхто не відповів. Сад був надто великий. Практиканти давно не бачили одне одного.
Сашка спустилася з дерева. Обережно пересипала вишні з кошика в ящик. Про всяк випадок прикрила ягоди шматком поліетилену, що валявся поблизу в траві.
Потім лягла на спину й почала дивитися вгору. У всьому саду стояла тиша, як на заняттях у Портнова; листя завмерло. Сашка дивилася перед собою.
Був тонкий шар нагрітого повітря навколо її обличчя. Вище був інший шар, у якому кружляли мухи. Ще вище — густа крона вишні. Сашці вона здалася прозорою. Далі — застигле громаддя повітря, вище — товстий шар хмар. Вище, ще вище, стратосфера…
Хмари згорнулися лійкою, і одночасно Сашка впала в небо. Їй уже доводилося цього боятись. У дитинстві, на приміській базі відпочинку, на луці, вона так само лежала й дивилася в небо й боялася в нього випасти.
Тепер це сталося.
Вітер зірвав поліетилен із ящика, й вишні глянули зсередини безліччю темних оченят. Сашка побачила себе з їхнього погляду. Картинка то дробилася, то раптом збиралася воєдино, і тоді виникав стереоефект.
Її підхопило, немов повітряного змія, і потягло нагору, причому
