Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Деякі живуть, — у Сашки заклякли пальці ніг у кросівках, — деякі вмирають.

— Це не про тебе, — сказав Коженников іще тихіше. — І не про твоїх близьких. Я знаю, що ти впораєшся. Нема таких причин, які перешкодили б тобі на «відмінно» здати сесію. Нема таких причин.

— Я не можу! — Вона помотала головою. — Я не можу зробити те, чого він од мене хоче!

Коженников зняв окуляри. Він так рідко це робив, що Сашка забула, які в нього очі — карі, звичайні, навіть пересічні. З нормальними зіницями.

— Я одного разу сказав, що ніколи не зажадаю від тебе неможливого. І це правда. Але згадай: усе, що ти коли-небудь для мене робила, було побудовано на подоланні — невеличкому кроці за внутрішню межу. Це було важко. Але це було можливо, Сашко. Можливо й тепер.

Сашка безнадійно похитала головою.

— Згадай Костю, як він здавав зимову сесію, — так само тихо провадив Коженников. — Згадай, він же впав у відчай і опустив руки. Міг умерти й погубити багатьох. У той час як зовсім реально — можливо! — було здати залік і врятуватися. Вихід був, і ти це довела… Мені дуже шкода, що Костя не в змозі віддячити тобі за ту послугу. Він не допоможе тобі зараз — у нього не вистачить… Втім, неважливо.

— Скажіть, — промовила Сашка через силу. — Костина бабуся… Вона ж вам родичка? Ви її знали? І як ви її вбили, скажіть, будь ласка? Самі? Із чиєюсь допомогою?

Вираз очей Коженникова не змінився.

— Звідки ти взяла, що я її вбив? Вона була дуже хвора, майже не вставала. Середня тривалість життя, Сашко, досягає в нас шістдесяти семи років. А сімдесят шість — це щасливий випадок.

— А якби Костя склав залік?

— Люди смертні. І край.

З підворіття зринув кіт, світло-рудий, майже рожевий. Голуби одночасно вдарили крильми й піднялися, описали півколо над вулицею Сакко і Ванцетті й зникли за дахами, вкритими черепицею.

— Мені дуже шкода, що у вас із Костею все так кепсько вийшло, — сказав Коженников.

Сашка відвернулася. Розмову було скінчено, Коженников міг щось іще говорити, а міг мовчати, але це не мало значення. Жодного.

— Послухай, — Коженников знову надяг окуляри, поправив дужку вказівним пальцем, — мені здається, я знаю, як тобі допомогти.

— Як?!

— Прорвися за неможливе. Просто механічно. Вкради гаманець на базарі. Розбий вікно голою рукою. Зроби що-небудь таке, що здається тобі неймовірним. Це розхитає твою бетонну стабільність і допоможе вирватися на новий рівень. Розумієш?

— Навряд чи, — сказала Сашка.

* * *

Коженников сів за кермо молочно-білого ніссана, махнув Сашці рукою і від’їхав. Вона залишилася стояти посеред вулиці, дивлячись, як рожевий кіт хлебче осінню воду з калюжі. Мить — і кіт на очах у неї зробився смарагдовим, а вода — карміново-червоною. Сашка потерла обличчя кулаками.

До базару було десять хвилин неквапним кроком. Украсти гаманець?

Вітрина хлібного магазину дуже зручно розташовувалася на рівні Сашчиних грудей. Ударити рукою? Що такого зробити, щоб «переступити риску», перестати бути собою?!

А може, купити квиток і поїхати з Торпи? Назавжди.

Вона побрела куди очі світять, але не до базару, а далі від центру. Знову пройшла повз інститут. З напівпідвальної кав’ярні вибралися, похитуючись, дві першокурсниці. Обидві п’яні до нестями. Тримаючись одна за одну, вони перетнули бруківку й зникли в завулку. «А що собі думають їхні батьки, — промайнуло в Сашки. — Невже ніхто не цікавиться долею дітей, які поїхали з дому на навчання в чуже місто?

А що думає моя мама?»

Мама думає про нову, ще ненароджену дитину. Про істоту, чиє право на життя не затверджено остаточно. Звичайно, в наш час і медицина, й усе таке, люди народжують і після сорока…

Сашка спіткнулася, втрапила ногою в калюжу. Потупала кросівкою, обтрушуючи воду, згадала, що під ліжком, у коробці, лежать осінні черевики. Вона привезла їх з дому — купили разом із мамою на якомусь розпродажі, гарне, добротне взуття…

Їй схотілося до мами. Та так сильно, що сльози виступили на очах. Вона була викинута, вигнана, примусово вилучена з нормального світу, де поруч мама, де можна обійняти її будь-якої хвилини, де можна відчинити їй двері, коли вона приходить після роботи. Нормальний людський світ…

Цілком можливо, що батьки всіх студентів інституту саме зараз вирішують найважливіші в житті проблеми. Хтось розлучається. Хтось бореться з тяжкою хворобою. Хтось судиться, хтось збирається народжувати. І всім їм зручніше думати, що підрослі діти отримують освіту в пристойному, хоча й провінційному вузі. І ніхто не знає, що успіх їхніх починань, здоров’я та й саме життя залежать від успішності забутих, занедбаних ними дітей у Торпі. Замкнене коло…

Сашка сама не помітила, як пройшла Сакко і Ванцетті до кінця й іншою вуличкою, з вигляду сільською, вийшла на берег. По річці пливло жовте й буре листя. Деякі листочки розпласталися на поверхні, злились із власним відображенням. Інші вигиналися вітрилами, ніби намагаючись полетіти. У траві блукали чиїсь кури. І колода, на якій колись сиділи Сашка й Костя і де вона провела новорічну ніч, була на місці.

Сашка сіла й простягла ноги.

Минуло п’ять хвилин, і десять, і півгодини. Вона пропускала тепер уже й другу пару — англійську. Листя й далі пливло річкою — нескінченний, урочистий, повільний караван. Дивлячись на чорну дзеркальну воду, Сашка вперше за останні два роки — вперше в житті, якщо відверто, — серйозно подумала про те, що, можливо, є сенс пірнути в цю чорноту з дерев’яного містка, який перетинав річку за сто метрів вище за течією. Стрибнути, підняти бризки, розбити дзеркало разом із перекинутим у ньому небом.

Вона встала, ще роздумуючи. Тут глибоко? Чи по пояс? З іншого боку, тонуть же люди у ваннах, для самогубства ніяк не призначених…

Залишаючи сліди на мокрому піску, вона підійшла до самого берега. Трава на південному схилі пагорба була зелена, майже як улітку, і подекуди з неї піднімали голівки здичавілі айстри. Сашка рушила вздовж берега, обходячи болотисті місця, дивлячись то на воду, то на квіти на схилі. Попереду жовто-салатною шторкою висіло вербове гілля. Учора, коли вона вчила параграф для Портнова, у неї в голові пролунала фраза про вербові зарості, й вона силкувалася пригадати її, коли почула сплеск, відразу за ним зойк і ще один голосний сплеск.

Не Сашці першій спало на думку стрибнути з містка. Хтось сміливіший — чи дурніший — зробив це щойно, й тепер вода несла