Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Син за батька не відповідає, сказала вона собі. Костя — така самісінька Фаритова жертва, як і вона, Сашка. Він порвав і викинув батьків телефон. Той узагалі йому не батько — хіба що біологічно…

— Ви будете говорити чи ні? — запитала дівчина за стійкою.

І Сашка ввійшла в кабінку. Але, навіть розмовляючи з мамою, не могла викинути Коженникова — і Костю — з голови.

* * *

— Ти своєму не даєш, чи що? — заклопотано запитала Оксана.

Вона мила посуд на кухні. Хто б не насвинячив — Оксана завжди мила посуд. Бувало, шпурляла каструлі й репетувала: «Розвели срач!», але мила все одно. Вигляд масних тарілок, купою накиданих у мийку, викликав у неї шаленство.

— Вони такі гіперсексуальні в цьому віці, — повторила Оксана, видно, чиюсь фразу. — Ти його так не втримаєш, врахуй.

Сашка сиділа над параграфом. У двадцять першій кімнаті було дуже багато Лізи, Лізиних друзів і подруг, вони сиділи скрізь, навіть на Сашчиному ліжку. Сашка не хотіла зв’язуватися — взяла книжки й пішла на кухню, де о цій порі нікого не було, тільки Оксана мила посуд.

За місяці, прожиті в гуртожитку, Сашка навчилася спати під гуркіт і вчитися серед землетрусу. Слова Оксани збили її з пантелику. Доводилося раз у раз повертатися очима до початку абзацу.

— Взагалі, ти дивна, — міркувала Оксана. Вона стояла до Сашки спиною, намилювала тарілку в раковині й не чула нічого, крім свого голосу й дзюркотіння води. — Тобі вже вісімнадцять незабаром? Навесні? Пацанка. Портнов тобі автомат ставить, єдиній із тридцяти дев’яти чоловік. А ти зубриш, неначе попка, з ранку до ночі. Костика відіб’ють, він хлопець симпатичний, а в нас повно гарних дівок. Тут і місцеві дівчатка, школярки, дуже навіть нічого…

Відчинилися двері. Накульгуючи, ввійшов одноокий Вітя — третьокурсник, як і раніше, скособочений і дивний. Трикотажні штани пузирилися на колінах, картата сорочка пам’ятала кращі дні. На руках у нього були величезні шкіряні рукавички, обличчя закривали чималі темні окуляри. Сашка здригнулася.

— Привіт, дівчата, — прошипів Вітя. — Почастуєте чайком?

Оксана озирнулася.

— Свого нема, чи що?

— Зараз, — сказала Сашка, відсовуючи книжку. Все одно зосередитися не вдавалось.

Засичав, нагріваючись, електричний чайник. Засмерділо смаленою ізоляцією.

— Вітю, а що в тебе з руками? — запитала Сашка ніби між іншим.

Вітя подивився на свої долоні в рукавичках. Поворухнув пальцями.

— Та так… Сесія наближається, дівки, зимова сесія. Пережити б, ось у чому питання.

— Пережити б, — луною відгукнулася Сашка.

Вітя наставив на неї чорні скельця окулярів.

— Вам що, перший курс, гуляй і радій. Новий рік зустрічай. А ось на третьому іспит зі спеціальності, дівки.

Оксана вимкнула воду. Обернулася, витираючи руки й без того мокрим рушником.

— Що? Важко?

Вітя невиразно похитав головою.

— Можна сказати й так… Важко. Ми після іспиту переходимо на іншу базу… Хто здасть, звичайно.

— Може, там буде легше, — припустила Сашка без особливої впевненості.

Про те, де та «інша база» і що воно таке, ніхто з першокурсників не мав анінайменшого уявлення. Подейкували, що це якийсь дуже просунутий, технічно оснащений інститут із «євроремонтом» у общазі й комп’ютером на кожному столі. Казали також, що це похмурі катакомби глибоко під землею. І ще казали, що то десь у іншому місті.

Дехто — Сашка сама чула — цілком серйозно припускав, що це на іншій планеті.

Сама Сашка сказала одного разу Кості — жартома, звісно, — що «інша база» для старшокурсників — щось на кшталт потойбічного царства, про яке ніхто нічого не знає, бо звідтіля не повертаються. Костя, пригадується, зреагував дивно — сполотнів і тихим голосом запропонував так більше не жартувати.

— Може, й легше, — понуро погодився Вітя. — Ет, дівки, я ж у морехідне збирався.

Сашка налила окропу в емальований кухоль. Ляпнула туди чайний пакетик на ниточці.

— Скільки тобі цукру?

— Дві ложки. Ні, три.

Сашка поставила напій на край столу. Вітя незграбно підняв обома руками — у шкіряних рукавичках — і вилив у себе гарячий чай, ніби воду.

Сашка затримала подих. Вітя поставив порожній кухоль на стіл, посміхнувся, облизав губи.

— Дякую.

— Не гаряче? — тихо запитала Сашка.

Він помотав головою.

— Нє-а… Піду я вчитися, дівки. Спасибі, згадуйте незлим тихим словом.

І вийшов.

* * *

Сашка ввійшла в кімнату з підручником під пахвою. Світла було зовсім мало — одна настільна лампа та ще вогники сигарет. У тютюновому диму важко було розгледіти обличчя, Ліза сиділа на столі поруч із магнітофоном, ще чоловік із десять — першокурсники, другокурсники — розташувалися, де попало. На Сашчиному ліжку сиділи двоє — дебела напівзнайома дівчина обіймалася зі своїм хлопцем. Її звали Ірою, його, здається, Славою.

— Відбій, — сказала Сашка. — Одинадцята. Всі геть із кімнати.

Її не слухали і не чули. Вона підійшла до столу й скинула магнітофон на підлогу.

Відскочила кришка. Випала касета. Розмови вмовкли.

— Отетеріла, Самохіна? — у цілковитій тиші запитала Ольга з тридцять другої кімнати.

Сашка ввімкнула світло. Усі примружилися. Сашка дивилася широко розплющеними, навіть ледь витріщеними очима.

Щойно на кухні, під сміх і чужі голоси, вона скінчила двадцять п’яту вправу.

Хоча Портнов задав їй номери тринадцять-сімнадцять.

Так вийшло, що, коли відпрацювала сімнадцяту, Сашка прочитала наступну — просто з цікавості — й нічого не зрозуміла.

Замість того щоб просто згорнути книжку, вона прочитала завдання ще раз. Зрозумілі слова. Більш-менш знайомі образи. А ось що з ними треба робити і як — уявити було зовсім неможливо.

І тоді в Сашки прокинувся давній бзик. Можливо, стиль відмінниці й зубрилки. Може, інстинкт дослідника. Але вона подумки проклала ниточки від сімнадцятої вправи до вісімнадцятої, потяглася, мов у цілковиту пітьму, й за кілька хвилин намацала те, що звикла називати «контуром» вправи.

Ось воно.

Вона по-справжньому зраділа. І обережно взялася розминати вісімнадцяту. Від неї потяглися нитки до дев’ятнадцятої і далі до двадцятої. А потім усередині в Сашки сталося щось подібне до осяяння, і вона кинулася вперед по номерах, від одного до іншого, а світло ставало дедалі яскравішим, поки, нарешті, на двадцять п’ятій вправі вона не осліпла.

Внутрішнє світло спалахнуло дуже яскраво й згасло. Сашка протерла очі — не бачила ні підручника, ні кухні. На мить їй здалося, що вона всередині вправи. Вона — темний контур у просторі без верху й низу. Сашка не встигла злякатися. Гупнули двері, повіяло