Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Вахтерку вона привітала шоколадкою.

Місто Торпа теж святкувало, але сніг глушив усі звуки. Переморгувалися гірлянди у вікнах, у вітринах магазинів. Чекали на перехрестях таксі. Сашка пройшла центром, повернула назад вулицею Сакко і Ванцетті й рушила далі, до околиці, до річки.

Річка замерзла. Лід занесло снігом. Десь бив годинник і волали щасливі люди. Сашка дивилася перед собою і мимоволі — майже машинально — повторювала про себе вправи з портновського збірника.

Вони текли одна за одною. Спокійно. Сашка не осліпла після двадцять п’ятої, рука в неї не заніміла після сорок третьої, як це було першого разу. Вона пам’ятала їх усі — від першої до сто двадцять п’ятої, останньої в книжці. Вона сіла на повалене дерево, посміхнулася, заплющила очі…

І розплющила їх яскравого сонячного ранку.

На її голові, на плечах, на колінах лежав сніг і блищав, як перстень Портнова. Навіть яскравіше. Сашка замружилася. Над замерзлою річкою, над очеретами, над передмістям розляглась абсолютна тиша.

Сашка ковтнула слину. Потім підхопилася. Цілий замет снігу полетів на землю. Вона просиділа тут цілу ніч?! Вона змерзла… можливо, на смерть… Ну вже напевно щось відморозила!

Вона підняла до обличчя голі, без рукавичок, руки. Пальці були теплі й ворушилися легко. Торкнулася носа — він був навіть гарячий. Не змерзли ноги в черевиках. Не змерзли вуха. Сашка озирнулася: вона стояла посеред недоторканого сніжного поля, її нічні сліди засипало, тепер можна було повірити, що Сашка прилетіла з неба.

Шкода було порушувати таку пишноту. Але вона відчула, що дуже хоче їсти.

* * *

Сашка з’явилася на залік, як усі, — другого о десятій ранку. Портнов вимагав, щоб від початку заліку й до кінця весь курс перебував в аудиторії.

— Доброго ранку, група «А».

Портнов зсунув на ніс окуляри й пробігся поглядом по рядах.

— Самохіна, давай залікову.

Вона підійшла до його столу й на власні очі побачила, як він проставляє їй п’ять у графі «спеціальність».

— Залік у нас диференційований, усі пам’ятають? Староста, зберіть залікові, складіть мені на стіл.

Костя з низько схиленою головою пішов уздовж проходу. Сашка переступила з ноги на ногу.

— Самохіна, ви вільні, йдіть… Дякую, Коженников. Хто перший хоче здаватися, може, є бажаючі? Самохіна, ти чула, що я сказав?

Ні на кого не дивлячись, Сашка вхопила свою сумку, вийшла з аудиторії і щільно причинила за собою двері.

* * *

«Ви вільні, йдіть». Куди? Вона вже багато місяців не була вільна. Як не вільна людина під дулом автомата. Крокуючи подвір’ям до ґанку общаги, вона запитувала в себе: а чи зможе вона коли-небудь, хоча б на старості літ, вирватися з-під влади Фарита Коженникова?

Оксана в цілковитому трансі сиділа над книжками. У групи «Б» залік було призначено на дванадцяту, тож, ігноруючи прислів’я «як не наївсь, то не налижешся», Оксана силкувалася віпхнути в себе вправи зі сто шостої по сто п’ятнадцяту. Сашка знала, що це неможливо. Але сподівалася, що сто п’ять чесно відпрацьованих вправ забезпечать Оксані хоча б трійку.

Вона лягла на своє ліжко, втупилася в стелю. Залишалося два іспити — з філософії та історії, восьмого січня й дванадцятого… Виходить, на дванадцяте, на вечір, можна брати квиток і їхати на канікули додому.

Раніше вона про це й не помишляла. Вона боялася, якщо відверто, про це думати. А тепер занять немає. Спеціальності немає. Можна їхати додому. Додому.

Оксана сиділа над книжкою, застиглими очима дивлячись перед собою. Можливо, в неї щось почало виходити. Сашка перерахувала гроші, що залишилися, і, не оглядаючись, вийшла з общаги.

* * *

Вона повернулася до обіду, несучи у внутрішній кишені плацкартний квиток. Поїзд стояв на станції Торпа дві хвилини — з нуля двадцяти трьох до нуля двадцяти п’яти, вночі, природно. Дорогою від каси Сашка зайшла на пошту й додзвонилася мамі, сказала, що тринадцятого — під старий Новий рік — її можна буде зустрічати на вокзалі опівдні. Вибух радості на тім кінці був нагородою за довге стояння в черзі.

Оксана плела під імпровізованою «ялинкою»; з посмішки, яка застигла на її обличчі, Сашка здогадалася, що принаймні тут усе гаразд.

— Скільки?

— Чотири, — Оксана не втрималася й захихотіла. — Це з похмілля, Сашко, їй-богу, на мене просвітління найшло. У нас у групі п’ятірок узагалі нема, половина четвірок, половина трійок… І двійок три штуки.

— Та ти що!

— Так. А у вашій групі теж три двійки. У дурепи Лізки, — Оксана зітхнула, — боюсь я за неї… Ще в Дениса М’ясковського й у Коженникова… Женьці троячка. Я кажу, Коженникову його шури-мури так не минулися… Ти що, жалієш його? Ти?!

— І що тепер буде? — запитала Сашка по паузі.

— Перездача тринадцятого у всіх шістьох.

— А…

Сашка затнулася.

— А де Павленко? — запитала нарешті.

— Не знаю. Прийшла із заліку як з хреста знята, відразу й звалила кудись… Знаєш, учитися треба було, а не дупою вертіти. Ось і довертілася.

* * *

Серед ночі Сашка прокинулася від тиші. У гуртожитку ніколи не буває так тихо.

Вона встала. Накинула халат. Оксана спала, ліжко Лізи було порожнє. Сашка вийшла в коридор, годинник показував пів на третю. Мертво блищав лінолеум під лампами.

Сашка не знати нащо спустилася на перший поверх. Там, на кухні в кінці коридору, хтось був.

Вона зупинилася в дверях.

Костя беззвучно ридав, стоячи навколішки, затискаючи собі рота пеленою синьої майки. На столі, серед немитого посуду, лежав зім’ятий клаптик жовтавого паперу — телеграма.

Сашка стояла, уже все розуміючи. Але не могла повірити.

— Бабуся, — вимовив Костя крізь сльози. — Не прощу… ні… коли… бабуся!

І скорчившись, торкнувся лобом підлоги.

* * *

За останні півтора року Сашка кілька разів чула, з яким тріском рвуться нитки, що зшивають звичний світ. Вона думала, що звикла.

Катастрофа з Костею наново пояснила їй, по краєчку якої прірви вона ходить усі ці місяці. Із зубріння, з курних книжок, із нескінченних побутових дрібниць складається лезо бритви, на якому Сашка балансує… І поки що втримується. Поки що.

Третього січня Костя поїхав на похорон. Півгрупи проводжало його на вокзал. Сашка не поїхала.

Ліза не поїхала теж.

Денис М’ясковський, із яким Сашка ніколи не товаришувала, сидів на лаві посеред двору й сліпо водив гілочкою по снігу. У відповідь на Сашчин запитливий погляд похитав головою:

— Нічого страшного. Могло бути гірше.

Куратором Дениса була Лілія Попова. Сашка подумала того вечора, що