Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Заляпали відкидні сидіння крісел. Сашка зняла сумку, що висіла на підлокітнику, й ні на кого не дивлячись, рушила до виходу.

Цього разу черги на пошті не було. Сашка слухала гудки раз, і вдруге, а на третій раз мама взяла слухавку й дуже здивувалася з такого несподіваного Сашчиного дзвінка: звичайно, в них усе нормально. Учора вони з Валентином були в гостях у тітки Іри, в неї був день народження, повернулися по півночі, на таксі. А що, власне, сталося?

Слухаючи її безтурботний голос, Сашка подумала, що мама, напевне, помолодшала. Їм із Валентином добре вдвох, Фарит Коженников, як не дивно, мав рацію: вона, Сашка, виявилася б у цій компанії третьою зайвою. Нічого не трапилося; ні аварії, ні катастрофи, ані хвороби, все це існує тільки в збудженому Сашчиному мозку…

Вона йшла й повторювала вправи. Запліталися ноги. Якась бабуся подивилася на неї підозріливо: їй здалося, напевне, що дівчина наклюкалася до непристойності. Сашка зупинилася, щоб передихнути, сперлася на чавунну спинку лави. Сідало сонце; вікна будинку навпроти горіли помаранчевими вогнями.

«Уявну побудову, що вийшла в результаті вправи сім, деформуйте так, щоб її проекція на будь-яку уявну площину мала форму кола…»

І виділений червоним текст із параграфа, який неможливо вивчити, але треба вчити.

Смеркло рано. У кімнаті, пропахлій застарілим тютюновим димом, горіла настільна лампа; Сашка сиділа за книжкою. У гуртожитку було незвично тихо, Оксана спритно переливала самогон із сулії в гумову грілку, придбану в найближчій аптеці. У Лізи скінчилися сигарети, вона подалася по кімнатах і «настріляла» півпачки. Сашка не спала вже другу ніч (чи третю?), прокручувала в мозку вправу за вправою. У каламутному бульйоні безсоння їй починало здаватися, що вона мислить чужими думками: настільки чужими, що вони не вміщаються в голові. «Мислити так, — сказала собі Сашка подумки, — все одно, що намагатися втримати авторучку ратицею».

Вона боялася, що засне над книжкою, але вправи не давали й задрімати, ніби яскраве світло чи голосна музика. Свербіли спухлі повіки, час від часу доводилося розминатися, щоб дати відпочинок затерплій спині. Завтра (точніше, вже сьогодні) вівторок, і Портнов мав перевіряти параграфи; тому о четвертій ранку Сашка відклала вправи і розгорнула текстовий модуль із цифрою «два». Параграфи тут були довші, ніж у першому томі, й кожен завершувався майже сторінкою тексту, виділеного червоним.

«Я не можу це читати, — подумала Сашка, дивлячись на жовтаве поле сторінки, всипане скрегітливою нісенітницею. — Я не можу це вчити. Нехай Фарит робить, що хоче».

Багатогодинні вправи щось вчинили з її розумом, їй здавалося, що вона кришталева, прозора та крихка й цілковито спокійна — немов бурулька. Наче мертвий шмат скла. Вона спробувала заплакати — як дитина пробує проїхатися на самокаті після довгої зимової перерви. У неї вийшло. Великі сльози покотилися по щоках, але Сашка не відчувала ні смутку, ні розпачу, взагалі жодних емоцій — ніби відкрутили водопровідний кран.

Вона перестала лити сльози — знову ж таки — за власним бажанням. Витерла щоки. Впряглася в текст і потягла його — їй здавалося, що вона очима розмотує поплутаний клубок колючого дроту.

«…страху смерті й не знаходив його… Страху ніякого не було, тому що й смерті не…»

Вона не зупинялася. Тоді, першого разу, в бібліотеці, зміст, який прорвався, був яскравий, блакитний. Цього разу — сірий, із тьмяним полиском, крицевий. Дуже уривчастий, Сашка майже нічого, крім «страху смерті», не розібрала. І читала далі, сподіваючись знову пробитися, але рядки тяглися іржавими гусеницями, залишали відбитки в мозку, а змісту не було.

О сьомій ранку спрацював будильник під ліжком у Оксани.

* * *

Із дзеркала в туалетній кімнаті на Сашку глянуло чудовисько з пом’ятою блідою пикою і червоними запаленими очима, вкритими прожилками. Зіниці дивно змінились і звузилися; вона довго кліпала, намагаючись зрозуміти, що не влаштовує її у власному відображенні. Хвилин за десять до зіниць повернулися нормальні форма й розмір.

Вона пропустила математику й англійську. Перед обідом ретельно підвела очі, щоб не здаватися блідою потворою. Ішла з потупленим поглядом, однокурсників уникала; на дошці з загальним розкладом шпилькою було приколено графік індивідуальних на сьогодні. Сашчин час був п’ятнадцять тридцять. Вона забилася в дальній закапелок, влаштувалася на підвіконні й стомлено простягла ноги.

Не стуляти очей три доби. Вона ніколи б не подумала, що на таке здатна. Але спати їй зовсім не хотілося; до призначеного часу залишалося ще сорок п’ять хвилин, вона притулилася спиною до простінка, щоб іще раз переглянути виділений червоним текст, і на мить опустила повіки.

А коли розплющила — за вікном була темінь. І в усьому коридорі була темінь. Тільки звідкілясь із-за рогу лилося кволе світло віддаленої лампи.

Сашка підхопилася, обливаючись холодним потом. Глянула на годинник — за десять шоста; індивідуальні заняття скінчилися годину тому.

Вона побігла. Кроки відлунювали в порожньому коридорі. Двері з табличкою «38» були замкнені. Сашка смикнула їх кілька разів, начебто сподіваючись на диво. Озирнулася. У всьому довгому, тьмяно освітленому коридорі Олександра Самохіна була єдиною людською істотою. Тиша стояла в інституті, й тільки звідкілясь згори долинали галас і сміх: це під дверима спортзалу зібралися гравці в настільний теніс.

Сашка зручніше закинула сумку на плече й пішла в хол. Сама не знаючи навіщо. Напевне, слід було йти додому… В общагу. Напевне, нічого вже не можна було змінити. Напевне, вже завтра доведеться пояснювати Портнову… Від думки, що Портнову доведеться щось пояснювати, Сашка заплакала — по-справжньому гірко, від жалю до себе.

— Де ти була?!

Костя вискочив із тіні під черевом бронзового коня.

— Де тебе носило?! Я підмінював… Ходив, усіх просив, переставляв розклад, щоб на твій час хтось прийшов, а потім ще… Затикав кимось діру… Все думав, що ти з’явишся… До останнього тягнув! Де ти була?

— Я заснула, — сказала Сашка, не намагаючись витирати сльози. — Я все вивчила. Уночі. І проспала.

— Блін, — сказав Костя після паузи. — Тут таке було… Він так репетував… На мене, на всіх… Через те, що тебе нема.

Сашка сіла на гранітний постамент. Обхопила руками плечі. Костя сів поряд. Тому, що він так сидів, мовчки, тому що торкався боком до Сашчиного боку, тому що сопів і дивився просто перед собою — вона обімліла й на секунду зненавиділа себе. За те, що уникала його. За цю кильку в томаті. За підведені очі й пропущені пари. За все.

— Я хотів двічі піти, — сказав Костя. — За себе й за тебе.

Вона