Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Кого я бачу! — вигукнув юний фізрук. — Олександра! Чого ж ви не ходите на заняття? А коли є — то без форми?

— У неї часу нема, вона поглиблено вчиться, — сказала Ліза. Хтось захихотів.

— Ви не забули, що фізкультура — профілюючий предмет? Поряд зі спеціальністю. І що на всіх нас чекає залік, безжальний і близький?

У шерензі засміялися.

— Я зараз переодягнуся, — сказала Сашка.

— Давайте, але швидше, швидше! Ми починаємо розминку! О! Бігом марш! Коротков, не заганяйте темп!

Сашка кинулася в роздягальню. Витрусила з сумки злежалий спортивний костюм і кеди. У задушливій кімнатці-щілині стояли чобітки під лавами, піжонські черевики на «тракторній» підошві й модельні — на тоненьких шпильках. На залізних гаках, ніби тулуби в крамниці різника, висіли чиїсь джинси, спідниці, недбалими купами валялися на лаві светри. Чийсь упав. Сашка механічно підняла його, поклала на стілець.

Страху не було. Але не було й безстрашності. Вона почувалася відстороненою, мов та риба в уповільненій зйомці. «Раз-два-три-чотири», — командує в залі Дім Дімич. Тупотять кросівки. Триває розминка…

Сашка зашнурувала кеди й попленталася в спортзал.

* * *

— Вона не брала.

— Ти звідки знаєш?

— Знаю! Ти їй мстишся не знати за що…

— Тихо, не репетуйте…

Група «А» першого курсу обступила лаву в дворі. На спинці сиділа Ліза, впиралася в брудне сидіння тонкими підборами чобіт.

— Самохіна! У мене сто доларів у кишені куртки лежало. Віддай, бо буде гірше.

Сашка зупинилася.

Закінчилася четверта пара. На філософії та історії їм роздали приблизний список питань до іспиту. По шістдесят запитань, разом сто двадцять; звичайно, вона не встигне вивчити. До суботи треба зробити вправи з тринадцятої по сімнадцяту, а завтра вівторок, індивідуальні, параграф…

— Самохіна, ти оглухла?

Після того, що трапилося з нею на першій парі, Сашка справді міркувала повільно.

Вони юрмилися навколо лави: розлючена Ліза в оточенні хлопців, її друзів і клевретів. Костя з жалібно-червоним обличчям. Андрій Коротков, великий і похмурий. Женя… Ігор… Денис…

— Що ти кажеш? — перепитала Сашка.

Ліза зіскочила з лави, підійшла впритул, у ниточку стисла напомаджені губи.

— Ти була сама в роздягальні. У мене там висіла куртка. У кишені сто доларів…

— У правій? — запитала Сашка.

У Кості покруглішали очі. Хлопці перезирнулися.

— У правій, — тихо погодилася Ліза. — Понабирали злодюжок… Віддавай.

Сашка прикрила повіки. Хотілося спати. І одночасно дуже хотілося сісти за вправи. Як, буває, хочеться їсти.

— Вони за підкладку завалилися. Шукай.

Липа, під якою стояла та лава у дворі, зовсім облетіла, й листя згріб двірник. Один чи два останніх листочки ще чіплялися за ілюзію життя, здригалися, а гілки бились одна об одну, шкребли й шелестіли. Крім цього звуку, нічого не було чути. Швидко сутеніло. Світилися вікна в інституті. Спалахнув ліхтар біля входу в общагу.

— Ну давай, дивися, — нервово сказав Костя.

Ліза застромила руку в кишеню куртки. Дуже довго вовтузилася. Потім її тонке обличчя почервоніло в сутінках, стемніло, як у мулатки.

— А ти звідки знаєш?! — обернулася вона до Сашки. — Звідки ти знаєш? Ти туди лазила, так?

Сашка знизала плечима.

— Ні. Я просто здогадалася. А тепер проси пробачення. Скажи: вибач, Сашко.

— Що-о?!

Сашка знову на мить опустила повіки. Відчуття, що навідало її на першій парі, готове було повернутися.

— Попроси тут, при всіх, пробачення. Бо ти мене звинуватила в крадіжці.

— Іди ти, — сказала Ліза.

Сашка ступнула вперед. Світло ліхтаря впало на її обличчя.

— Ти мене чула, Павленко. Не доводь.

Ліза дивилася Сашці у вічі. Дуже швидко, як слайди, на її обличчі змінили один одного злість, подив, ніяковість і, нарешті, промайнув переляк.

— Чого тобі треба? — пробурмотіла Ліза.

— Вибачайся.

— Ну, вибач…

У цілковитому мовчанні Сашка пройшла крізь стрій однокурсників, які розступилися, й стала на поріг гуртожитку.

* * *

У листопаді випав сніг. Рано-вранці, в цілковитій темряві, Сашка перша виходила з гуртожитку й, залишаючи ланцюжок слідів, бігала навколо двору. Коло за колом. По своїх слідах — як і рік тому.

Ніхто її не примушував. Просто вона зрозуміла, що без цих пробіжок, без тиші глухого ранку, без снігу під ногами й хмаринки з рота ніколи не витримає навантаження. Ні фізичного, ні морального.

Спочатку Костя бігав із нею, але потім поступово «відвалився». Йому було важко вставати вдосвіта, він і перші пари просипав (якщо на них не випадала спеціальність). Сашка навіть раділа: їй потрібна була самотність. Цілковита тиша й звук снігу під ногами, що рипить або хлюпає — як поталанить.

Мама ще й досі носила гіпс на руці. Запевняла по телефону, що нічого страшного, вона звикла, палець не болить. Разом із Валентином вони надіслали Сашці посилку: зимові чоботи, рейтузи, шкарпетки, навіть нову куртку з хутряним каптуром. Куртка виявилася замала.

У кімнаті номер двадцять один надовго запанувала зима — Ліза не помічала Сашку, та впритул не бачила Лізи. Оксана спочатку намагалася якось їх помирити, та облишила марні спроби й жила власним життям: до неї раз у раз ходили в гості дівчата з групи «Б», а іноді й хлопці з другого курсу.

— Прохідний двір, — крізь зуби казала Ліза, але ніхто її не чув. Щось не склалося в неї з наймом квартири: чи то грошей не вистачило, чи не знайшлося підходящої, чи — Сашка й таке припускала — Портнов заборонив.

Одного разу дорогою на пошту (була неділя, а Сашка дзвонила додому раз на тиждень — залізно) вона побачила попереду на вулиці Сакко і Ванцетті Фарита Коженникова й Лізу. Вони йшли поруч, Коженников щось говорив. Ліза слухала, і в неї було таке обличчя, що Сашці стало її шкода.

Вона сповільнила крок. Від листопадової відлиги сніг станув, розкис, по бруківці бігли струмочки, як навесні, на дні їх яскраво жовтіло опале листя.

Коженников і Ліза розійшлися на перехресті перед поштою. Коженников кивнув і покрокував ліворуч, перетнув вулицю й незабаром зник за рогом. Ліза стояла, притулившись до стовбура голої липи.

Сашці схотілося підійти до неї, сказати щось. Вона вже зробила крок; велика калюжа хлюпнула під ногами, змусила її відскочити й повернутися до дійсності.

Ліза не зрадіє. Сашка нічого не може змінити, принаймні поки що.

Прослизнула в Павленко за спиною, ввійшла в бурштиново-тепле, задушливе приміщення пошти й увесь час, поки тяглася її черга до телефону, уявляла, як одного разу плюне в обличчя Коженникову. От набере повний