Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Він уже пішов? — запитала вона крізь сльози.

Костя мерзлякувато повів плечима.

— Він в інституті. Я тут давно сиджу, від самого кінця занять. Він не виходив… Слухай-но, може, мені піти й сказати йому, що я знайшов тебе й уся справа в тому, що ти захворіла? Знепритомніла… А що?

Сашка помотала головою. Брехати Портнову — самогубство. Те, що Костя зголосився бути гінцем, — самопожертва.

— Я сама до нього піду, — найбільшою незручністю були не сльози, хоча все обличчя, напевне, вкрилося чорними патьоками. Найбільше їй заважали кляті шмарклі, від яких червонів і роздувався ніс. — Поки він не пішов. Нехай робить, що хоче.

— Він злий! Зараз не треба — потрапиш під гарячу руку… Нехай охолоне…

— Портнов — охолоне?!

Сашка підвелася. Вахтерка зі скляної будки дивилася з подивом і співчуттям.

— Ти тільки мене дочекайся, — кволим голосом сказала Сашка. — Мені легше буде, якщо я знатиму, що ти чекаєш.

Костя рвучко кивнув.

Сашка спустилася вниз, до входу в їдальню, вже замкненого. Навпроти висіло велике дзеркало; вона відбилася в ньому на повен зріст. Не розглядала відображення, витерла, як могла, чорні патьоки навколо очей. Перевела подих. Спустилася нижче — в коридор із коричневими дерматиновими дверима. На перших, широких, із двох стулок, була табличка: «Навчальна частина».

Сашка постукала. Стукіт втонув у дерматині. Тоді вона постукала по ручці.

— У чому справа?

Голос був різкий. Голос Портнова.

Сашка потягла на себе ручку дверей.

У довгій, м’яко освітленій кімнаті стояли дивани вздовж стін, вішак із кількома плащами й зовсім голий пластмасовий манекен. У найдальшому від дверей кутку, біля старого письмового столу сидів Портнов над розкладеними паперами. Дивився на Сашку поверх окулярів крижаними, нерухомими очима.

«На мене чекає Костя», — нагадала вона собі й проковтнула слину.

— Що вам потрібно, Самохіна?

— Я вивчила, — сказала Сашка, намагаючись не виказувати страху. — Я все вивчила. Я готова до заняття.

— Котра година?

— Пів на сьому.

— На котру годину було призначено індивідуальне заняття?

— На п’ятнадцяту тридцять… Але я все вивчила! Можете перевірити…

— Чому я повинен витрачати на тебе свій особистий час?

Сашка розгубилася.

— Ви пропустили заняття, Самохіна. Ваш поїзд пішов.

— Але в мене була поважна…

— Не було! Жодна причина не є поважною для пропуску контрольного заняття. Я пишу доповідну Коженникову, нехай вживає дисциплінарних заходів.

— Але я все вивчила!

— Мене вже не цікавить. Наступна наша зустріч відбудеться в четвер, на лекції. До побачення.

І Портнов вказав їй на двері.

Сашка вийшла. Потім повернулася, досі не в змозі повірити в несправедливість.

— Я вивчила! Це ж тільки п’ятнадцять хвилин! Перевірте…

— Зачиніть двері, Самохіна, з того боку.

Волочачи за собою сумку, вона зійшла сходами. Біля входу в їдальню зупинилася перед дзеркалом. Сльози висохли, обличчя здавалося білим і довгим, наче бинт.

— Ну що?! — Костя чекав на неї і кинувся назустріч.

Сашка цілу хвилину не могла нічого сказати. Згадалася літня розмова, майже півтора року тому: «У мене будильник не задзвонив… — Дуже погано, але не жахливо… Навіть корисно — навчить тебе дисципліни… Друга така промашка обійдеться дорожче, й не кажи, що я не попереджав…»

— Та що сталося, врешті-решт?!

— У тебе є можливість… якось зв’язатися… з твоїм… батьком?

Костя відсахнувся.

— Навіщо?

— Мені треба з ним поговорити, — безнадійно сказала Сашка.

Костя мовчав.

— Ну?

— Він давав мені телефон, але я той папірець викинув. — Костя глибоко зітхнув. — Слухай-но… Ну ти ж нічого жахливого не зробила… Еге ж?

* * *

Сашка додзвонилася до мами лише наступного дня. Голос у трубці був глухий і стомлений. Спочатку мама відмовлялась, тільки потім зізналася, що вчора, повертаючись із роботи, впала й поламала великий палець на правій руці. Нічого страшного, звичайно. Мороки багато… Та й рука все-таки права… Ну та могло бути гірше, як виявилося. Якби не послизнулась — звалилася б у каналізаційний люк, там покришку поцупили, темно, ліхтарі не горять… За два кроки був люк відкритий! На тротуарі, ввечері! Тож що не робиться, все на краще. З ЖЕКом лаємося, судитися будемо, напевне. А палець зростеться. Не переживай. Усе заживе.

Поговоривши з мамою, Сашка довго блукала містом. Пішов перший сніг і відразу розтанув.

* * *

У четвер увімкнули опалення. У сусідній кімнаті відразу прорвало батарею, і опалення відключили. Тупотіли коридором сантехніки, сварилися й гуркотіли залізом.

До вечора в кімнаті запітніли шибки. Зробилося тепло. Гармошка батареї прикрасилася свіжовипраними шкарпетками, колготками й трусами. Сашка пішла на кухню, залила окропом кубик бульйону в емальованому кухлі, сьорбаючи, сіла за вправи.

Було таке відчуття, начебто вона уникла великого лиха. Власне, тоді, позаминулого літа, коли побачила розгублену маму поруч із ношами, на яких лежав зовсім не знайомий Сашці Валентин, відчувала щось подібне. Майже радість — тому що замість великого лиха прийшло відносно невеличке, що його легко пережити.

— Навіщо він це робить? — запитував Костя, сидячи над чашкою чаю з розкислим у ній сухарем.

— Ти не запитуєш, як він це робить.

І вони мовчали. Сашка була майже щаслива, бо потік цих подій остаточно вимив із їхніх стосунків той вечір, ту кильку, те зім’яте простирадло й монети на підлозі… Монети вона, до речі, зібрала потім до єдиної. Склала у валізу, начебто передчуваючи, що рано чи пізно Коженников-старший виставить рахунок.

— Костю, — запитала Сашка тихо. — А ти… Якщо ти захочеш покинути інститут… Просто взяти й поїхати. Невже він тебе не відпустить?

Костя спохмурнів.

— У нас була з ним про це розмова, — сказав він, намагаючись виловити уламки розкислого сухаря алюмінієвою чайною ложечкою. — Коротше, я й не намагатимусь. У мене мама не дуже здорова, бабуся старенька вже… Я буду вчитися.

— Ага, — відгукнулася Сашка, зітхаючи.

Настала ніч. Ліза валандалася не знати де, Оксана довго вовтузилася на стільці, намагаючись вивчити параграф, потім пожбурила книжку, випила на самоті самогону з гумової грілки й лягла спати. Сашка сиділа над книжкою, відпрацьовуючи номер за номером, начебто сходячи майже прямовисною стіною, ще й вкритою кригою. Прочитати вправу дев’яту, посидіти в розпачі хвилини зо дві: таке людині створити неможливо, таке просто уявити не можна… Протерти очі, повернутися до вправи вісім, повторити її над силу; знову перечитати номер дев’ятий. Спробувати. Стиснути руками скроні. Ще й ще раз повторити восьму; знову взятися за дев’яту й зрозуміти, що контур є, намацується,