Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

— Суки! Хто мого оселедця жер?!

— Дурень, ти що, в спільному холодильнику залишив?

— А я не можу його в кімнаті зберігати! Він смердить!

— Ну, з’їв би відразу…

— Гади… Чия це ковбаса? Зжеру, сволото, всю.

— Облиш, це Лєнчина, вона з душком… У посилці ще зіпсувалася…

Сашка чула голоси, що лунали зовсім поруч. Відчувала вітер на обличчі, запахи. Й нічого не бачила.

Відчула, як зіслизає з колін підручник. Встигла підхопити. Страху ще не було, Портнов щось таке казав… про зір, який може змінитися…

А раптом вона осліпла назавжди?!

Сашка мало не завила від жаху. Взялася терти очі, начебто бажаючи їх вийняти, і за кілька секунд розрізнила білу пляму холодильника. А ще за хвилину побачила голову оселедця на кахельній підлозі, чиїсь ноги в капцях, скалки від чашки…

Зір повернувся.

Похитуючись, Сашка побрела у свою кімнату. З нею щось відбувалося. Щось серйозне. Вона не могла — і не бажала — це зупинити. Розчинила двері в кімнату, побачила вогники сигарет і парочку, що сиділа на її ліжку. Вона не думала ні про що, а діяла інстинктивно.

— Усі геть. Оглухли?

— Ти перевчилася, дитинко? — м’яко запитав хлопець, що сидів на її ліжку.

І глянув їй у вічі.

Сашці здалося, що минуло кілька секунд. Насправді, коли вона опам’яталася, було вже пів на дванадцяту й вона була в кімнаті сама. Валялися недопалки на підлозі. Від тютюнового диму нудило. Сашка добралася до вікна, обдерла папір, який вони клеїли разом з Оксаною, повисмикувала поролон і розчинила стулку, хапаючи ротом крижане листопадове повітря.

* * *

— Знаєш, я тебе боятимусь, — сказав Костя. — В тебе іноді такий погляд…

Вони сиділи на підвіконні в закапелку коридора неподалік від тридцять восьмої аудиторії. Костя вийшов з індивідуальних десять хвилин тому. Ще за п’ять хвилин до Портнова належало йти Сашці.

— Саш… Що там було? Щось же було, а вони не зізнаються, начебто їм соромно…

— Нічого, — в’яло відмахнулася Сашка. — Я їх послала.

— Ти змінилася, — сказав Костя.

— Ми всі змінюємося.

— Так, але ти… Може, ти геній? Або ще щось гірше? — Костя намагався жартувати.

— Мені час, — мовила Сашка.

Вона зупинилася перед дверима аудиторії. Насправді в неї було ще дві хвилини як мінімум; за дверима щось голосно й різко говорив Портнов. Начебто стьобав батогом або цвяхи забивав. Сашка подумала, що її якраз сьогодні не лаятимуть. Сьогодні вона принесла не п’ять, а двадцять три нові вправи. Двадцять три… Їй стало страшно й весело, як у дитинстві на чортовому колесі.

Женя Топорко вийшла з аудиторії, дивно згорблена, стримуючи сльози. «Отримала», — подумала Сашка без співчуття. І ввійшла до Портнова.

— Доброго ранку, Самохіна. Зробила?

Сашка кивнула. Сперлася на високу спинку стільця і взялася за уявну роботу, починаючи з тринадцятої вправи.

Збилася на чотирнадцятій. Почала знову. Збилася на п’ятнадцятій і знову почала спочатку. Портнов дивився зі скептично стиснутими губами. Сашка, ладна вже впасти в паніку, почала ще раз і збилася на тринадцятій. Портнов мовчав.

— Я зараз. Мені треба зібратися.

— Збирайся.

— Я…

Сашка затнулася. Їй пригадався вчорашній день. Оксана з її посудом. Вітя з його рукавичками. «Ти своєму не даєш?» Гарячий чай… Вогники сигарет у темряві…

Вона почала тринадцяту й зрозуміла, що вправи ковзають. Одна за одною. Мов ланки ланцюга. Мов звичні думки. Божевільні. Чужі.

Вона проминула шістнадцяту. Сімнадцяту. Без паузи перейшла на вісімнадцяту. Дев’ятнадцяту. Заходилося серце, Сашка почувалася канатоходцем, який танцює над галасливою юрбою. Вона майже чула захоплені вигуки — хоча насправді в кімнаті було тихо, десь у коридорі перемовлялися студенти. Сашка стояла, вчепившись у спинку стільця, і дивилася в простір, а навпроти сидів Портнов, дивився на неї і якимось чином — яким? — знав і бачив її танок на дроті, він був єдиним глядачем… Слухачем? Співучасником? Що відбувалося з нею, і як він міг це відчувати? І якими її думки-вправи бачилися йому?

Відразу після двадцять п’ятої вона осліпла. Як і вчора, на кухні. Спалах — і пітьма, ніби в закритому ящику. Темінь. Морок.

І тиша. Портнов не ворухнувся.

— Сядь.

Тримаючись за стілець, вона обійшла його й сіла. Зарипіло сидіння.

— Тобі які номери було задано?

— Із тринадцятого по сімнадцятий.

— Тоді якого дідька ти взялася за двадцять п’ятий?

Сашка потупила очі.

— Відповідай!

— Мені схотілося.

— Що?!

— Мені схотілося! — Сашка ладна була грубіянити й огризатися. Якби в неї були очі — встала б зараз і пішла, грюкнувши дверима. Але вона була сліпа й боялася по-дурному врізатися в одвірок.

— Що ти бачиш? — запитав Портнов на півтону нижче.

— Нічого.

— Зовсім?

Сашка покліпала очима.

— Зовсім, — мовила ледь чутно. — Так уже було вчора. Але майже відразу минулося.

— Скільки разів ти пройшла двадцять п’яту?

— Двічі. Вчора й сьогодні.

Сашка почула, як Портнов підвівся й підійшов до неї. Вона встала, Портнов узяв її за підборіддя й рвучко, майже брутально підняв обличчя догори. Блиснуло світло. Сашка закліпала.

Просто в неї перед очима виявився перстень Портнова. Зелений відблиск на камені потроху згасав.

Портнов скинув окуляри. Глянув на Сашку — мабуть, уперше в житті не поверх скелець, а прямо. Зіниці в нього були крихітні, ніби макові зернятка. Сашка згадала очі горбаня Миколи Валерійовича, котрий одного разу пригощав її в ресторані бутербродами та відбивною.

— Слухай мене, красуне. Коли я щось говорю — виходить, це треба робити не приблизно, а так, як я сказав. Менше робити не можна. Більше теж робити… не варто. Якщо тобі хочеться зробити більше, прийди спочатку до мене й запитай. І ось іще: в тебе два іспити на носі. Ти пропускаєш пари. Я дивився журнал — у тебе майже стільки пропусків, як у Павленко. Ти з нею помирилася?

Сашка хвилину помовчала. Останнє запитання застало її зненацька.

— Я з нею… не сварилася.

— Якщо ти вб’єш когось, тебе посадять. Тобі виповнилося вісімнадцять?

— Ні… Що значить — я уб’ю?!

У двері постукали. Сашчин час закінчився дві хвилини тому, раніше Портнов нікого не затримував на індивідуальних.

— Чекайте! — гукнув Портнов роздратовано. І знову обернувся до Сашки: — У тебе зашкалює агресія. Це етап. Але у твоєму випадку — достобіса.

— У мене?!

— Так. Подумай про це. Все, вільна!

Сашка вийшла, пропустила в аудиторію Андрія Короткова. І майже відразу зіштовхнулася з Костею.

— Я думав, він тебе вбив.

— Скажи, я агресивна?!

Костя мовчав так довго, що Сашка стривожилася ще дужче.

— Але я ж ніколи… я навпаки…

— Ти… дивна, — сказав Костя, подумавши. — А… що ти робиш завтра?

* * *

Неділю вони