Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
Вона відчувала його очікування і те, як наростає незручність.
— Підемо на пошту? Мені треба додому подзвонити.
Мама наполегливо випитувала, як у Сашки з навчанням. Сашка повідомила, що її хвалять і вона на курсі найкраща. Мама обіцяла їй з нагоди першої сесії «який-небудь подаруночок». Потім говорив зі своїми Костя — з мамою і бабусею. Коли вони розплатилися за переговори й вийшли на вулицю, було вже зовсім темно, падав сніг.
— …А хіба це не свинство — курити в кімнаті, коли тебе просять не курити?! До чого тут якісь образи? Я з нею по-доброму завжди… Розумію, в неї особисті проблеми, її Коженников доводить так, що…
Сашка затнулася. Костя йшов поряд, із піднятими плечима, тримав руки в кишенях.
— Може, мені прізвище змінити? — запитав гірко. — На материне?
Сашка не знайшла, що відповісти. Сипав сніг, лягав на чорні гілки, налипав на чавунні лави, на ліпні карнизи й бляшані козирки. Подекуди над дахами підіймалася пара — біла на тлі чорного неба. Гарно.
Вони йшли мовчки. Сашку не полишало відчуття, що Костя напружено чекає. Начебто він глядач у партері, а Сашка щойно з’явилася перед ним у промені прожектора й тримає паузу. Але якщо Костя купив квиток, виходить, Сашка повинна щось сказати чи зробити?
— Пішли в общагу, — сказала вона. І відразу додала засоромлено: — Тобі вправи хіба не треба робити?
Костя круто розвернувся.
— Чому ти весь час тільки про вправи?
— Не весь час. Я…
Вона затнулася. Зупинилась. Костя стояв перед нею з таким розчарованим, докірливим обличчям, що Сашка розгубилася остаточно.
— Ти думаєш, я…
І знову не знайшла, що сказати.
— Ти хіба не розумієш, що ми…
Тоді їй стало дуже кривдно. Просто горло перехопило.
— Зрештою, це не моя справа! — вигукнула вона й пішла геть дуже швидко, ковзаючись на мокрій бруківці.
Костя наздогнав її, обійняв.
* * *
Вони цілувалися в під’їздах. У місті Торпі було повно темних, лунких, порожніх під’їздів. Подекуди пахло котами, подекуди — парфумами або вогким тиньком. Подекуди нічим не пахло. Старі поштові скриньки, багато разів пофарбовані й тому монументальні з вигляду, діжки з фікусами, чиїсь санки, візочки, розібраний дитячий велосипед — перед ними розгортався внутрішній літопис міста, під’їзд за під’їздом, і Сашка вперше — напередодні вісімнадцятиліття — до пуття навчилась цілуватися.
Раніше вона вважала це пустим ритуалом. Тепер, із Костею, до неї вперше дійшло, який зміст у ньому прихований. Сашці страшенно хотілося, щоб одна з цих замкнених квартир була їхньою власною. Щоб увійти зараз і довго не виходити на вулицю. Щоб жити так завжди, не розтискаючи рук.
На вулиці падав сніг, і вони бігли по снігу — від під’їзду до під’їзду. Пили каву, зігрівалися і знову шукали затишного місця. Одного разу їх шугонув хтось, напевне, двірник; закричав просто над вухом: «Ви що тут робите?!» — і вони кинулися, мов перелякані діти, геть із під’їзду, під сніг. Вони бігли, реготали й збивали сніжинки на льоту.
Напевне, це був найщасливіший вечір Сашчиного життя.
* * *
Листопад пролетів, як електричка. Почався грудень, і в гуртожитку знову стало холодно. Батареї ледь гріли, в щілинах завивав вітер.
«Верифікація — емпіричне підтвердження теоретичних положень науки шляхом „повернення“ до наочного рівня пізнання, коли ідеальний характер абстракцій ігнорується й вони „ототожнюються“ з об’єктами спостереження. Наприклад, ідеальні геометричні об’єкти — точки, прямі — ототожнюються з їхніми чуттєвими образами…»
Багатослівні визначення здавалися Сашці дракончиками, згорнутими калачиком. Треба тільки знайти хвоста, обережно почати розмотувати; запитання веде, мов ниточка, вздовж хребта тварини. Від хвоста до голови, а голів може бути багато… Іноді Сашці подобалося просто розуміти написане. Іноді вона розчаровувалась, і тоді їй здавалося, що підручник філософії — брикет із напівперевареної кимось їжі. Вона заучувала визначення, що стали результатом чийогось внутрішнього життя, але не могла уявити процесу, який призвів до цього результату. Вона йшла в бібліотеку й брала книжки, не затребувані десятиліттями; вона вчилася.
Радість навчання, загострена у ці холодні дні, серйозно конкурувала з новим захопленням — поцілунками в закутках коридорів, за лаштунками актової зали, в порожніх аудиторіях. Що ближче підступала сесія, то наполегливішим робився Костя. Його сусіди, другокурсники, цілими днями не з’являлися в общазі, отже, рано чи пізно довелося б втекти разом із пари й замкнути двері кімнати зсередини, але Сашка зволікала, їй ніяково було згадувати їхню першу спробу. І ще — їй подобалася та дзвінка від напруги ниточка, що з’єднувала тепер її та Костю. Їй хотілося, щоб «роман у поцілунках» тривав без кінця.
Наближався Новий рік, другі курси готували вечір-капусник, місто Торпа вкрилося снігом і стало схоже на недопроявлену фотографію. Чорні дерева під білим небом, сірі будинки в білих намордниках балконів, розмиті контури, все нетривке й дуже чисте. Сашка скінчила книжку вправ, яку дав їй Портнов, у той час як Костя ледь дістався до тридцять п’ятого номера.
Вивісили розклад сесії. У гуртожитку менше стало гамору та вечірніх посиденьок. Сашка й далі бігала по снігу, що випадав за ніч, вбивала слід у слід, і щонеділі дзвонила додому. Мама запитувала, коли вона приїде на канікули. Сашка не знала, що їй відповісти.
Першим заліком була англійська. Сашка здала легко. Фізрук Дім Дімич виставив усім залік автоматом, і потім вони цілу пару грали у волейбол. Здаючи математику, довелося потрудитися. У математички був, виявляється, довгий солідний підпис: Сашка розглядала свою залікову книжку, ніби витвір мистецтва.
Останнім заліком стояла спеціальність, і призначено її було на друге січня. «Знущаються», — похмуро прокоментувала Оксана. Домовита, як звичайно, вона роздобула десь соснових гілок, поставила в трилітрову банку, задекоровану фольгою, і прикрасила «дощиком». Тепер, на думку Оксани, кімната набула належного святкового вигляду.
Костя то веселився, ганяючи з хлопавками та бенгальськими вогнями, то впадав у ступор над книжкою.
— Я не розумію й ніколи не зможу. У людини голова для такого не пристосована! Це не можна уявити!
Сашка багато разів намагалася йому допомогти, але щоразу виявлялося, що її досвід ні на що не годен. Вона не могла пояснити, що і як треба робити, аби перейти від тридцять п’ятої, наприклад,
