Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Проїхала в напрямку до центру машина, заляпані болотом «Жигулі». Жовті руки фар вихопили на мить стовбури й стіни, відбилися загравою в кожному кругляку, втонули в темряві й зникли. Знову стало темно, й тільки нечисленні вікна, що світилися, та віддалені ліхтарі вказували Сашці шлях.

Налетів вітер. Найближча липа затремтіла, обтрушуючи воду й останнє листя, Сашка скулилася й нижче натягла каптура. Чомусь згадалася та тепла зоряна ніч, коли Ліза вилетіла з вікна. Чому згадалась? Може, подібне відчуття… Порив вітру, начебто щось темне промчало небом. Сашка подумала, що Лізине «самогубство» в своїй безпорадності було схоже на Сашчину з Костею «любов»…

— Добрий вечір, Сашко.

Вона озирнулася. Секунду тому на вулиці, крім неї, нікого не було.

— Чому ви не розкриваєте парасольки? Це що, зараз так модно в молоді — промокати до нитки?

Сашка не відразу впізнала цю людину. Поруч із нею під широким чорним парасолем стояв Микола Валерійович, дуже високий горбань у темному пальті, з довгим сивим волоссям, що вибивалося з-під капелюха.

— Здрастуйте, — сказала вона швидше злякано, ніж люб’язно.

— У вас зуби цокотять. Хочете кави?

* * *

У цьому ресторані вона ніколи не була, хоч і проминала його кілька разів і навіть затримувала погляд на вивісці. Ресторан був не студентський. Гардеробник у чорному піджаці допоміг їй скинути мокру куртку. У кімнаті, відгородженій від загальної зали щільними шторами, горів камін, і Сашка відразу ж простягла до нього червоні від холоду руки.

— Їсти щось будете?

— Я тільки каву…

— Може, хоча б бутерброд?

— Ну…

— Ікра, сьомга, шинка?

— Шинка, — сказала Сашка, бо прикинула, що так буде дешевше.

Микола Валерійович повів плечима. Це був його звичний жест. Сашка не могла позбутися думки, що горб спричиняє йому незручності, начебто там, під піджаком за його спиною, щось згорнуте, складене й прим’яте.

— Сашко, хто ваші батьки?

Вона не очікувала такого запитання. Втім, не знала, чого й чекати.

— Мама дизайнер… Батька немає.

— Умер?

— Ні. Вони розлучилися, ну… Ми не спілкуємося багато років.

— Хто вас послав до інституту? Фарит?

Сашка судомно ковтнула слину.

— Так.

Увійшов офіціант, поставив перед Сашкою філіжанку кави, а перед її співрозмовником — велику чарку коньяку. За кілька десятків сантиметрів від Сашчиного носа виявилася таріль із крихітними бутербродами, де ікра й шинка, ковбаса, сир і сьомга кружляли у вибагливому танку, вбрані у віночки з зелені, під жовтими вітрилами лимонних скибочок.

Сашка зрозуміла, що дуже хоче їсти. Причому давно. Сьогодні вона пропустила обід, а снідати навіть не намагалася. Скрізь їй ввижалася ця клята килька в томаті…

— Голодне студентство, — ніби про себе зауважив Микола Валерійович. — Взяти вам гарячого? Котлету? Відбивну? Перше?

— Відбивну… Дякую.

— На здоров’я… Сашко, ви уявляєте, до якого інституту вступили й до чого вас готують?

Сашка заперечливо хитнула головою.

Її співрозмовник кивнув.

— Мене ніхто навіть не запитував! — сказала Сашка з гіркотою. — Ніхто не цікавився, хочу я тут навчатися чи ні… Мене змусили. Нас не вчать, нас дресирують або зомбують, просто знущаються, і…

Вона затнулася. Микола Валерійович посміхався — начебто вона розповідала щось веселе, кумедне й надзвичайно приємне.

— Житейська справа, Сашко. Не хочете вчитися? А чого ви прагнете? Зазирніть собі в душу і зрозумієте: хочеться вам переважно гуляти й розважатися. Будь-яке навчання — примус. Будь-яка культура — примус, на жаль. Ви внутрішньо незрілі, тому вас потрібно змушувати і робити це жорстоко. Ось ви всі ненавидите Фарита… А дарма.

У Сашки зник апетит. Вона сиділа з низько опущеною головою.

— Ну-ну, — тихо сказав горбань. — Не ображайтеся. Ви ж бо одна з кращих, Сашко. І чекає на вас велике цікаве майбутнє. По-справжньому велике. Їжте, га?

Сашка через силу прожувала бутерброд. Відбивну з’їла наполовину, гарнір залишила. Випила охололу каву й ще одну, гарячу, а потім ще велику чашку чаю з лимоном. Микола Валерійович присьорбував коньяк і дивився на неї через стіл. Зіниці в нього були неприродно маленькі, як макові зернятка — і в напівтемряві, і на світлі.

— Я викладатиму на вашому другому курсі, — сказав горбань. — І потім на третьому. Я дуже розраховую на вас. Мені буде цікаво з вами працювати… Олег Борисович багато задає?

Сашка сардонічно посміхнулася.

— Ви розумієте, це необхідно, — серйозно зауважив Микола Валерійович. — Важко, але треба постаратися, Сашко. Не звертайте уваги на побут, невлаштованість, на поточні дрібні проблеми. Працюйте. А ми з вами ще зустрінемося… Потім.

* * *

Вийшовши з ресторану, Сашка якийсь час поблукала вулицями. Дощ ущух, вітер влігся, крізь дірки в хмарах виглянули зірки, ця сяюча пишнота варта була того, щоб перечекати хвилинку й не квапитися під задушливий дах. Повернулася в общагу пізно; на її превелику радість, й Оксана, і Ліза були вже в ліжках.

Сашка ввімкнула настільну лампу, сіла на стілець, схрестила ноги по-турецькому, накинула на плечі ковдру, розгорнула збірник вправ.

* * *

У понеділок після занять перший курс у повному складі зібрали в актовій залі. Портнов походжав низькою сценою; в кутку сиділа набундючена комендантка общаги.

— Що це? — запитав Портнов, показуючи книжку в сірій паперовій обкладинці.

Ніхто не знав. У залі вовтузилися, рипіли фанерними кріслами, жували жуйки й тихо перемовлялися.

— Це збірник додаткових вправ для першого курсу. У нашому випадку — штрафний збірник.

Метушня вщухла.

— Останнім часом дуже багато скарг надходить на студентів саме першого курсу, які поводяться в гуртожитку неприпустимо, напиваються по-свинячому, влаштовують бешкети… Ви навіщо сюди приїхали, горілку жлуктити?! Вікна бити, двері виламувати, крани зривати? Паруватися сп’яну аби з ким?

— Нехай опалення ввімкнуть, — тужно порадив хтось із задніх рядів.

— Буде вам опалення, Комаров. Після зборів візьмете в мене ось цей підручник, відпрацюєте вправи з першої по третю. На індивідуальних здасте.

У залі запала цілковита тиша.

— Відсьогодні, — буденно оголосив Портнов, — вживання спиртних напоїв у гуртожитку суворо заборонено. Будь-яких. Проводитимуться рейди. У кого знайду в кімнаті хоча б півпляшки пива — даватиму по десятку номерів, і спробуйте не впоратися.

Сашка сиділа в першому ряду, скраю. А Костя — в неї за спиною, у третьому, навскоси. Вона відчувала його присутність. Кожне слово Портнова відбивалося в голові ревінням літака, що летить надто низько.

— Усім зрозуміло?

Мовчання.

— Ідіть у гуртожиток і перевірте ваші кімнати. Усе, що є зі спиртного, вилити в раковину, пляшки здати. Якщо сьогодні хтось нап’ється — клятвенно обіцяю, що в нього не буде вільної хвилини до самого Нового року.