Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Вони вийшли в коридор. Виявилося, що Костя завбачливо налив горілки в пляшку з рештками пепсі-коли, й тепер солодкий напій можна було сьорбати просто з горлечка.

— Малі-новий зво-он на зарє-є-і… — проникливо співали на кухні.

Сашка сама не помітила, як вони опинилися в Костиній кімнаті. Захара й другого сусіди, Льоні, досі не було. Костя всадовив Сашку до себе на ліжко, допив із горлечка пепсі-колу з горілкою, сів поряд із Сашкою і стяг через голову светра.

— Давай… Я двері замкну ззовні. Тобто зсередини… Давай!

Вони, обійнявшись, повалилися на постіль. Жалібно застогнала панцирна сітка.

— Ти ще ні з ким?

Костя намагався розстебнути на Сашці ліфчик, але дрібні гачечки підло застрягли в петлях.

— Та що ж це таке…

З розпачу Костя застромив долоню під резинку. Сашка вигнулася на ліжку дугою, підсвідомо йдучи за підказаною кимось схемою. Ще в школі однокласниці запевняли одна одну, що жінка в ліжку повинна бути палкою, а виходить, ось так вигинатися…

Костя вже розстібав на Сашці джинси. Це було моторошно й заворожливо. Це було прекрасно й соромно. З відчиненої кватирки тягло вогкістю. Коли Костя взявся за Сашчині труси, вона раптом рвонулася й сіла.

— Ну давай… Сашко…

Вона вислизнула з-під його худого спітнілого тіла. Зачарування вечора тануло, запаморочення змінювалося нудотою. Костині руки, що стали раптом настирливими, все-таки стягли з неї трикотажні білі труси, цієї миті Сашка перегнулася через край ліжка, і її знудило золотими монетами.

* * *

— Я казав, що це дуже важливо? Я попереджав?

— Я старалася, — сказала Сашка, не відриваючи очей від напівкруглої подряпини на столі. — Я намагалася. Але в мене…

— Ти повинна була відпрацювати п’ять вправ. Ти абияк відпрацювала дві. Це менш ніж половина!

— Я працювала…

— Працювала?! Ти пиячила до нестями й розставляла ноги в ліжку!

Сашка підняла очі. Її щоки, бліді секунду тому, зробилися вогненно-горячими, здавалося, що зараз лопне шкіра.

— Неправда. Чому ви так зі мною говорите?!

— Тому що ти заслужила, Самохіна. Тому що ти маленька негідниця, котрій надано великі можливості, а вона спускає їх у рівчак, у стічну канаву, в каналізацію. Тепер із тобою говоритиму не я. Тепер із тобою розбиратиметься Фарит Коженников, він веде твою справу, він за тебе відповідає.

Сашка на мить замружилася. Їй уявилася Ліза. «Я не зажадаю неможливого»…

— Зачекайте, — сказала вона, намагаючись опанувати себе. — До наступної суботи я зроблю сім.

— Десять. Крім перших двох. Разом — із першої по дванадцяту.

Сашка зустрілася з ним очима. Портнов дивився, як звичайно, поверх окулярів.

— Десять, — повторила вона пошепки. — Десять…

— І перші дві відпрацюєш як слід. Разом — вправи з першої по дванадцяту. І щодня по параграфу з основного підручника.

Сашка мовчала.

Їй було байдуже.

* * *

Перше, що вона зробила, коли вибралася з інституту, — кинулась дзвонити мамі. Сама не розуміла чому, їй потрібно було впевнитися, що все гаразд, почути мамин голос. Просто зараз.

Уже смеркло. Дощ то припинявся, то починався знову. Вітер вивернув парасольку. Сашка вправила вивихнуті шпиці, струснула воду з черевиків і ввійшла в залите жовтим світлом, пропахле сургучем тепло пошти. До кабінки для переговорів стояла черга з двох осіб. Сашка сіла на стілець у кутку.

Сьогодні вона прогуляла три пари — філософію, історію, фізкультуру. Усе, що було цього дня, крім індивідуальних за фахом. Їй скрізь ввижалися глузливі смішки й багатозначні погляди. Начебто все, що відбувалося вчора в Костиній кімнаті, було відомо всім до найкумедніших і найжалюгідніших подробиць.

А Костю вона просто бачити не могла. Їй було ніяково, й соромно, і зовсім незрозуміло: як тепер жити? Як із ним спілкуватися щодня?

Черга не рухалася: якась жінка говорила й говорила, кивала, погоджувалася та сміялася в слухавку. Сашка дивилася на неї крізь темне скло. Жінка була щаслива, їй було начхати на примарність телефонного зв’язку, дротів не існувало для неї — тільки співрозмовник, якого вона слухала і якого, напевне, любила. Сашка відвела погляд.

Залишився тиждень до суботи, контрольних індивідуальних занять. Десять номерів… Нереально. «Я не зажадаю неможливого», — сказав Коженников і обдурив.

Вона витягла з сумки збірник вправ. Розгорнула там само, на першій сторінці. Почала відразу з третьої: «Не використовуючи проекції та внутрішніх дзеркал, уявіть непрозорий прямокутний паралелепіпед таким чином, щоб одночасно бачити чотири його грані. Подумки деформуйте паралелепіпед, щоб…»

Жінка договорила нарешті, вийшла з кабінки, її місце зайняв дідок із сивими вусами. З’єднання ніяк не встановлювалося, а дідок був глухуватий, він кричав і кричав у слухавку про якісь двісті рублів, що їх чийсь племінник комусь винен, і Сашка не могла уявити паралелепіпеда: ні коробки для посилок, ні пачки вермішелі, ні навіть звичайної цеглини.

«Вправа п’ята: послідовно повторіть одну за одною вправи один, два, три й чотири, без жодних пауз і внутрішніх переривань. Вправа шоста…»

Сашка бачила обличчя Кості — з нижньою губою, відвислою, мов носик глечика. Як паскудно все вийшло, як нерозумно й огидно… І ще ця килька в томаті… Золоті монети були замазюкані червоним, ніби кров’ю, Сашка в самій білизні плазувала по чужій кімнаті й збирала їх, її нудило, клята горілка з пепсі-колою…

Завтра після четвертої пари призначили загальні збори в актовій залі. Й Сашці не вдасться викрутитися, доведеться йти разом з усіма, терпіти погляди, смішки, терпіти Костину присутність…

— Дівчино, ви заснули? Розмовляти будете?

Сашка отямилась, метнулася в будку й узяла ще теплу слухавку. Гудок… Ще гудок… Гудок за гудком…

— Не відповідає ваш абонент!

Сашка подивилася на годинник. Пів на восьму. Мама давно повинна була прийти з роботи.

Вона знову сіла на стілець. Стрілка круглого годинника над дверима дуже повільно підповзала до восьмої. Сашка читала параграф із підручника з цифрою «два». У голові крутилися, притираючись один до одного, крицеві вали й щербаті шестірні. Абонент не відповідав; десь у порожній квартирі дзвонив і дзвонив телефон.

— Дівчино, пошта до восьмої працює.

— Спробуйте ще раз, будь ласка.

— Не відповідає… Може, вони в театр пішли?

Сашка вийшла в темряву, під дощ. Вулиця Сакко і Ванцетті нависала над нею двома рядами будинків; порожні балкони, облуплений тиньк, вологий блиск кругляків. Оголені липи. Мама з Валентином, звичайно, і в театр могли піти… І в гості… І нема нічого страшного в тому, що, коли Сашка захотіла, нарешті, подзвонити мамі, її не виявилося вдома…

Вона йшла по краєчку тротуару з опущеною парасолькою. Краплі дощу били по каптурі.