Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

   Багато-багато років тому, ще задовго до створення Елемстоуна, коли люди жили лише на Землі і назавжди відмовилися від Вищих Духів, зустрілися якось Природа і Почуття. Знаю, я вже про них розказувала, але ця казка присвячена не їм, а ще одній дуже цікавій особистості, про існування якої знають далеко не всі. 

   Вони ще не знали, що колись створять світ і наділять людину частинкою своїх сил. Вони лише кохали один одного і не було кохання більшого ніж у них. Ні тоді, ні зараз, ні коли-небудь потім. Природа і Почуття мирно блукали по світу людей, насолоджуючись красою і чистотою своєї любові. Це все, що їм було потрібно. 

   Однак, як я вже сказала, ця казка не про них. Ця казка про зло, яке не має щасливого кінця. Ця казка про Смерть. 

   Вона вважалася третім Вищим Духом, уособленням чистого страждання і безсмертного болю. Її уникали навіть Природа і Почуття, не бажаючи мати з нею нічого спільного. І як би Смерть не намагалася налагодити з ними контакт, отримувала лише постійні відмови. Вона бачила, як ті щасливі разом, як мріють про світле майбутнє і як звинувачують людей у своєму горі. Проте Смерть ніколи не звинувачувала людей, вона єдина з них трьох, хто знала про справжню людську сутність. Тому, напевно, не покладала на них великої надії. Вона розуміла їх, бо якоюсь мірою, була такою, як вони. І вже точно не очікувала, що одного разу Природа і Почуття пробачать їм. 

   Але на відміну від них, у Смерті вже був свій світ – Потойбіччя, куди вона забирала душі жорстоких і злих людей. Її світ тримався на, що не дивно, елементах. У Смерті, як, власне, у інших Вищих Духів, було два елемента – Піщаний годинник з Пекельним піском і Чорний Кіт. До речі Чорний Кіт був єдиним елементом Вищих духів, який мав душу. Саме так. По іронії долі Смерть була Вищим Духом із елементом з душею. Це була її гордість і досягнення, якому могли позаздрити навіть Природа і Почуття.

   Смерть завжди випромінювала чорне сяйво, що окутувало її тіло, створюючи ілюзію рваної довгої сукні. Її бліда шкіра, очі розміром з ґудзики, де неможливо було розгледіти зіниці, тонкі багряні губи і пряме волосся до плечей – це все так лякало Почуття, що коли Природа піддавався благанням Смерті звернути на неї увагу, Почуття одразу тікала звідти, тим самим не дозволяючи Природі залишатися зі Смертю у двох.

   Вона заздрила їм, що ті мали все, що їм було потрібно. Вона намагалася дружити з ними, але через її зовнішній вигляд і те, що вона робить з душами померлих людей , Природа і Почуття відвернулися від Смерті, через що сталося те, що вони точно б не змогли попередити.

   Закохані Вищі Духи споглядали на безкрає море і тоді в них вже зароджувалася думка про створення власного світу, де людина ніколи б не мала другий шанс. Вони довго говорили про це, сподіваючись, що там вони будуть набагато щасливішими ніж тут. Як же вони помилялися, чи не так? Але минуле не виправити. На жаль…

-Ми наділимо це місце неперевершеною силою, подаруємо безцінний дар, яким світ користуватимуться на благо оточуючим.- Сказав Природа, вдивляючись кудись вдалечінь.

-Цей світ буде місцем любові і щастя, а мешканці – унікальними істотами, про яких ми піклуватимемося до кінця часу, що нам відведено.- Почуття закохано дивилася на Природу, уявляючи його поруч із собою цілу вічність, а може і довше.

-І, найголовніше, там не буде людини.- Його зелене сяйво прозорою димкою розгойдувалося повітрям. 

-Так, не буде…- Вона опустила погляд на сині води.

   Вони не могли змиритися з тим, як люди вчинили з ними. Колись вони були самотніми, а знайшовши один одного, зрозуміли, що слід зупинитися і власними руками будувати кращу долю аніж нескінченно намагатися її віднайти. 

-Отже, ви хочете вкрасти мою ідею?- Почувся жіночий голос із нотками жаху і скрипу.

   Природа обернувся, розуміючи, що з ними говорить Смерть. Вона пройшла повз польові квіти, що одразу перетворилися на сухий, безбарвний гербарій і зав’яли на їх очах.

-Чого тобі?- Поцікавився Природа.

-Я лише хочу знати про який світ ви говорите.- Вона опустилася біля них, розгладжуючи волосся блідою рукою, на якій виднілися сині вени.

-Про наш світ.- Відповіла Почуття.- Світ без страждання і болю. Світ, в якому не буде тебе.

-Рано чи пізно, я прийду до всіх. Без мене не буває.

-В нашому світі не буде людей.- Пояснив Природа.- Нам не потрібні ці жорстокі створіння, які забувають про справжніх себе і руйнують те, що я так намагаюся захистити.

-То ви тікаєте?- Смерть говорила без емоцій, тільки деколи понижуючи голос.

-Ми лише хочемо спокою, а люди приносять самі муки та біль.- Почуття подивилася на книгу, що лежала біля неї.- А ще ми кохаємо один одного і хочемо назавжди залишитися разом.- Втім, думаю, тобі цього не збагнути.

-Може, ви дасте мені шанс?- Смерть виглядала засмученою, а Чорний Кіт підозріло зиркав на Почуття і Природу своїми червоними очима.- Я не хочу бути одною.

-А я хочу піти.- Мовила Почуття.

-Почекайте!- Смерть тримала в руках Піщаний годинник з Пекельним піском.- Я така ж самотня, як колись були ви. Кому, як не вам знати, як це. Я лише благаю не кидати мене одну. Знаю, що ви розчаровані у людях, але я ні. Тому що я і є розчарування. Однак… Мені доводиться вчиняти так з людьми, тому що в дечому ви праві, вони жорстокі і злі.

-Що ти пропонуєш?- Запитав Природа.

-Не залишайте мене. Дозвольте говорити з вами. У Потойбіччі неймовірно самотньо… А ще, десь всередині, ви обоє знаєте, що не всі люди погані.

-То доведи, що ти не схожа на злих.- Відповів Природа, зникаючи разом з Почуттями у невідоме.

-Довести?- До себе промовила Смерть.- Вони чудово знають, що не зможуть без людей. Але… Чому я маю щось доводити?

   Вона підняла Чорного Кота на руки. Смерть повільно тліла, усвідомлюючи, що Природа і Почуття покинули її, тому що, навіть якщо вона і могла б їм довести свої добрі наміри – це значило відректися від власної сутності і піти в них на поводу. А вона не могла цього зробити. Проте заздрість Смерті була настільки великою, що несподівано згадала про те, що вона і є зло в світі невиправних добродіїв. А зло може робити все, що заманеться.