Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
І вона вирушила. Мокрі сандалії жорстоко муляли ноги, і довелось їх по дорозі кинути. Балахон, теж мокрий, нещадно обліпив принцесине тіло, однак зняти і його Юта не посміла.
Потроху світало. Юта послизалася на камінні, обламувала нігті, оступалася й ковзала, і рожеві її стопи незабаром стерлися до крові.
Найважче… позаду… Свобода…
Їй було трохи незвично йти попід небом і під вітром, і незабаром вона почала задихатися. Уже годилося б подумати про привал, аж тут каміння раптом розступилося й під ноги принцесі лягла дорога.
Дорога! Забувши про втому, Юта бадьоро зашкутильгала вперед, із задоволенням помічаючи, що швидкість її зросла і до великого берега вже близенько.
Їй пригадався вигляд згори — так воно і є, це та сама дорога, що тягнеться вздовж коси й незабаром виведе її геть від замку, від дракона, від усього цього жаху… І негайно майнула думка — та ж дорога проглядається, мов на долоні!
Уже геть розвиднілося. Юта озирнулася — он він, замок, ще так близько, наче й не збивала вона п’яти до крові, щоб скоріше від нього втекти.
Сховатися? У Юти потемніло в очах на саму думку, що цілий день до смерку доведеться сидіти в якійсь щілині. Та здоровий глузд був невблаганний — Арманові досить просто злетіти в небо, щоб побачити принцесу, яка плентається по пустельній дорозі.
Ніби у відповідь на її думки над замком здійнявся дракон. Юта прекрасно бачила його зграбний силует у косому промінні висхідного сонця.
Не додумавши й думки, Юта метнулася до найближчого нагромадження каміння.
Брили, схожі на похилені кам’яні стовпи, відразу ж загородили її від неба і від Армана, однак принцеса пробиралася й продиралася вперед, гнана інстинктом жертви — сховатися. Якоїсь миті їй приверзлося, що каміння під ногами здригається, ворушиться — та вона не надала цьому значення.
Зненацька валун, на який вона сміливо стала ногою, гойднувся й провалився вниз. Юта ледве встигла відскочити — але негайно заворушилося все каміння.
Юта бачила в дитинстві, як у болоті тонула корова. Десять душ людей бігало навколо й метушилося, поки хтось сам не втрапив у трясовину й одразу не провалився по пояс. Доки витягали його, корова потонула, перед смертю ревучи так довго й страшно, що аж волосся на голові ставало сторч…
Каміння, між яке втрапила Юта, схоже було на хистку трясовину. Один камінь ішов у землю — на його місце виповзав другий, мокрий, слизький. Дрібні камінці занурювалися майже миттю, великі валуни — повільно, проте невпинно.
Вона не знала, куди тікати. Усі її думки, бажання, можливості були зосереджені на одному — перескочити на інший камінь. Не посковзнутися. Не оступитися. Не втрапити ногою в розколину. Вискочити. Вивернутися.
Одначе каміння гралося з нею, мов кішка з мишею. Неспішний ритм, якому корилися, потопаючи й виникаючи, усі ці валуни, непомітно прискорювався.
Вона плуталася в мокрих полах балахона. Каменюки зникали в безодні, немов льодяники в пельці ласуна, й вискакували на поверхню, наче поплавці щасливого рибалки. Хоч куди падав зацькований Ютин погляд — скрізь ходором ходили сірі спини валунів, викликаючи в пам’яті штовханину на ярмарку.
Укотре вивернувшись, вона кинулася грудьми на круглий камінь завбільшки як великий бик. Камінь знущально хитнувся й поволі, по волосинці, став іти в землю.
— Рятуйте! — закричала Юта.
У неї майже не було голосу. Метушилися камені, відпихаючи один одного. Навколо стояв нестерпний скрегіт — наче сама земля в гарячці скреготіла зубами.
— Рятуйте!
Великий камінь занурився в землю до половини. Довкола нього, мов бульбашки в киплячому казані, виникали й провалювалися камінці дрібніші.
— Рятуйте… — сказала Юта пошепки. — Хто-небудь…
Камінь провалився на дві третини. Вона гарячково озиралася — перескочити кудись було просто немислимо. Там і тут задоволено чавкала трясовина, ковтаючи валуни й випльовуючи їх, ніби вишневі кісточки.
— Ой, мамо… — прошепотіла Юта. — Ой, Армане…
Дрібні камінчики, стираючи боки на порох, навалювалися на потопаючий великий камінь. Юта занурювалася в землю разом з ним, а сонце вставало, а небові було наплювати, а принцеса провалювалася, її затягувало щось чи хтось, п засмоктувала трясовина, вона гинула так бездарно й так огидно…
— Рятуй… — і ні звуку. Хрип. Знову: — Рятуй… те…
Тінь закрила Юту від сонця, що байдуже дивилося на її смерть. Рвонув вітер, насичений запахом різким і незвичним. Заляскали широкі, на все небо, крила. Дрібне каміння навалилося Юті на ноги, однак тієї ж миті величезні загнуті пазурі підхопили її за плечі. Ривок… Юті здалося, що з її стіп здерли шкіру. Валун жухнув униз, пішов у землю, та Юта, несена звідти геть, уже не могла цього бачити.
Розділ сьомий
Там, де сонце, ніхто не літа, поки день не мине.
Крила втомились. Внизу вже чекають
Мене.
Арм-Анн
У Ритуальній залі він набув людського вигляду, й тягти принцесу Юту стало важко.
Юта виривалася. Вона дряпалася й кусалася, вона виверталася й кричала зривистим голосом:
— Ненавиджу! Смердючий ящір! Мерзенне чудовисько! Пусти мене, людожер!
А він тяг її й волік, і перекидав через високі пороги, і перетягував по східцях нескінченних сходів, і не намагався зрозуміти — навіщо. Куди він її, власне, веде? І що з нею тепер робити?
Щоб про це не думати, він тяг її дедалі швидше й безжальніше. Вона пручалася дедалі менше — берегла сили.
Коли вони врешті ввалилися в залу з каміном і він одірвав затерплі пальці від її коміра, принцеса миттю порачкувала в найдальший куток. Прокричала звідти, причому голос її захрип і став схожий на голос самого Армана:
— Ти, чудовисько, кровожерний змій! Краще вмерти, ніж прийняти допомогу з твоїх рук… З твоїх брудних пазурів! Ти… — і не придумала, яку б іще образу додати.
Він відчув смертельну втому. Навіщось засунув руку в глибоку кишеню, витяг уламок іржавої пряжки. Упустив на підлогу:
— Чуєш?
Принцеса стихла, здивована. Арман підняв сталевий уламок і знову впустив. Залізо безбарвно дзенькнуло об камінь.
— Чуєш, принцесо Юто? Дзень… Мої слова для тебе не важливіші за цей звук.
Юта мовчала. Арман знову підняв залізний уламок і раптом щосили жбурнув ним об підлогу. Тонко вискнувши, шматочок металу приснув убік і врізався в стіну.
Арман не промовив ні слова. Юта зіщулилась. Якийсь час вони просто дивилися одне на одного — Арман холодно, непроникно, Юта — збентежено.
— Я розповім тобі казку, — повільно запропонував Арман. — Хочеш?
І, не чекаючи принцесиної згоди, всівся просто на столі. Навіщось витер долоні об одяг.
— Жила собі принцеса, — заговорив він