Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

Марина та Сергій Дяченки

Ритуал

Розділ перший

Пломінь солодкий гортань розпирає.

Немов ненароком зронений келих,

Земля вислизає.

Арм-Анн

Його кроки дзвінко відлунювали в тиші, довго металися коридорами, вдаряючись об невидимі в темряві стіни.

Потім звук став глухіший — на лиці він відчув майже невловний подув затхлого вітерцю, і прискорив ходу.

Стіни розступилися. Світло вже до них не досягало, хоч смолоскип горів рівно і яскраво. Склепінчаста стеля теж губилася в пітьмі.

Він бував тут незліченну кількість разів. Звідкіля ж воно знову, це нав’язливе відчуття чиєїсь присутності? Хіба не поглинула земля тих, чиї імена викарбувані тут, на цьому камені?

Смолоскип вихопив з темряви неправильної форми колону — важку, присадкувату. Поверхня її, здавалося, була вкрита вигадливим плетивом мережива.

Як знає листок на дереві, коли вириватися з бруньки? Коли повертатися до сонця, змінювати колір? падати під ноги людям? Хіба найостанніший листок не продовжує гілочку, не продовжує гілки, не продовжує стовбура; хіба найостанніший листочок — не посланець коріння, яке й бачити може не всяк?

Він провів рукою по древніх письменах, що вздовж і впоперек зорали камінь.

«І заволав могутній Сам-Ар, скликаючи союзників на поміч, і ревіння його було, як голос хворого неба, і були слова його гіркі, як отруєна мідь. Скликав він під своє крило дітей своїх, і небожів, і всіх родичів, що носили вогонь… І була велика битва, і полягли під ударами Юкки діти його. І небожі, і родичі горіли у вогні… Озирнувся Сам-Ар і побачив, як страхітливий Юкка знову здіймається з води… І зійшлися вони в бою, і сонце від жаху закрило свій лик, і зорі втікали пріч, і обпалений вітер ослаб і повалився на землю… Непереможний був Сам-Ар, і вже перемагав він, та Юкка, нехай одійде в непам’ять його прокляте ім’я, вислизнув підло й зашморгнув Сам-Ара у петлі свої, і затяг у безодню, і загасив полум’я його, і обеззброїв його. Так загинув могутній Сам-Ар, і пам’ятайте, нащадки, чия кров живить вас…»

Читалося нелегко — текст подекуди зітерся, обсипався, хоч багато століть не торкалися його ні сонце, ні дощ, ані вітер.

Треба наважитись, утомлено подумав він. Уже час. Треба зважитись — і те, що мало здійснитися, нехай здійсниться. «Чия кров живить вас…»

Він обійшов присадкувату колону довкола. На іншому її боці був викарбуваний малюнок — величезний, прекрасно збережений: били морські хвилі, здіймалася з глибин огидна, страхітлива потвора, а над нею ширяв у небі вогнедихий дракон.

«Чия кров живить вас…»

Треба зважитись. Конче. Це ж бо тільки ритуал — обтяжливий, але цілком безневинний. Ритуал та й годі.

Крізь темряву він пройшов до іншої колони, такої ж масивної і безформної. Підніс угору смолоскип, вдивляючись у знаки, символи, уривки текстів…

«Дні… заживе слави… спустошує… ім’я Лір-Іра, сина Нур-Арового, онука… процвітання його промислу…».

Процвітання…

Зворотній шлях він пройшов рішуче, навіть поспіхом. Переходи замку він знав ще з колиски. При потребі міг би обійтися й без смолоскипа — світло було йому необхідне лише для того, щоб розгледіти викарбувані на камені письмена.

У просторій запилюженій кімнаті, де вузьке віконце знехотя цідило сіре світло, він загасив смолоскип і підійшов до великого надтріснутого дзеркала.

Треба зважуватись.

З глибин пам’яті війнуло солодким запахом квітів, потемніло в очах, пружною хвилею накотила нудота, і тільки відчайдушним вольовим зусиллям він зумів себе опанувати.

Клята слабкість…

Він провів рукою по тьмяній дзеркальній поверхні, стираючи товстий шар пилу.

З померхлої глибини на нього глянув вузьколиций темноволосий чоловік, невисокий, худорлявий, чимось пригнічений і приголомшений.

Треба зважуватись.

Він знову провів долонею — дзеркало засвітилося зсередини. Замерехтіли відблиски, кольорові плями, з’явилася велика кінська голова, тоді копито… Колесо брички…

Подавшись уперед і насупившись, він вдивлявся у все нові й нові картини. Багато людей, метушня… Схоже, готується свято… Гори капелюшних коробок… Карнавал, буде капелюшний карнавал. Розцяцьковані вежі королівського палацу… Натирач підлоги з ганчіркою, кухарі на кухні… Портьєра… За портьєрою паж безсоромно смикає за чиюсь спідницю… Знову кухня… Бальна зала… Дівчата… Жінки… Який галас!

«Поміряйте, принцесо!» — дзеркало донесло приглушений уривок розмови.

Принцеса…

Він примружився.

Чарівне юне створіння, світлі кучерики, круглі блакитні очі, пишна сукня бірюзового кольору…

«Неймовірно, принцесо!»

Чиїсь руки вмостили на білявій голівці великий оксамитовий капелюшок — блакитний, ошатний; на його вершечку він розгледів декоративний човник з вітрилом.

Він зціпив зуби. Пам’ятайте, чия кров живить вас.

* * *

Шістнадцятирічна принцеса Май відступила ще на крок, труснула кучериками й щасливо розсміялася. Задоволено всміхнувся капелюшник, прихильно кивнули дві швачки, а покоївка, насилу втримуючи велике овальне дзеркало, схвально щось пробурмотіла під ніс.

Бірюзова зі сріблом сукня зграбно облягала витончену фігурку принцеси. Крихітні, розшиті коштовностями черевички дрібно вистукували від радісного нетерпіння, ясні блакитні очі сяяли під щонайтоншою вуаллю, а капелюшок…

Капелюшник крекнув і вкотре вдоволено потер руки.

Капелюшок маленької принцеси Май мав стати справжньою подією майбутнього капелюшного карнавалу. Виготовлений з неймовірною майстерністю, він відтворював бурю на морі — по широченних краях котилися голубі оксамитові хвилі з мереживними баранцями піни на гребенях; одна хвиля, найвища, здіймалася над наголовником, підносячи рибальський човник під білим накрохмаленим вітрилом — крихітний, не більший за табакерку. В човнику боровся зі стихією порцеляновий рибалка — придивившись, можна було порахувати ґудзики на його курточці, яку шарпав невидимий вітер. Коли Май похитувала головою, вітрильник гойдався то вправо, то вліво, колихалося вітрило, вигравали блискітки на поверхні оксамитового моря, і всім перехоплювало дух від мужності порцелянового рибалки.

— Казково, принцесо, — озвалася покоївка.

Її подруги — а в просторій вітальні їх було видимо-невидимо — схвально закивали головами.

Маленька Май зовсім ще не вміла приховувати своїх почуттів — забувши, що принцесі личать самовладання й гідність, вона радісно закружляла по кімнаті.

Сестра її Вертрана, теж принцеса, але на два роки старша, поблажливо всміхнулася. Вертрана не поступалася сестрі вишуканістю й миловидністю, хіба що кучерики в неї були темніші, а вдача трохи серйозніша. Вона саме приміряла розкішну сукню кольору чайної троянди з маленьким бантиком на правому стегні, і довгі мереживні рукавички. На її капелюшку витанцьовували веселі селяни — але не порцелянові, а єдвабні, набиті ароматними солями, а тому від них струменіли тонкі, вишукані пахощі, навряд чи притаманні справжнім селянам-танцюристам.

— Я обожнюю тебе, Верто! — кинулася Вертрані на шию Май, ледь не збивши з ніг кравчиню, що тупцяла довкола сестри, і чмокнула її в щоку так щиро, що порцеляновий рибалка ледь не беркицьнувся в оксамитову безодню.

— Ох, Май, — і Вертрана знову поблажливо