Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
— Я закричала: «Май, цілься межи очі!..» І як стрельну горіхом! Свічник — на підлогу… Нянька прокинулася… А Май — нічого. Спала… Аж уранці прийшла до мене, щаслива — здох, каже, той вовк… Розумієш?
Арман переводив погляд з серйозного Ютиного обличчя на обм’яклу квітку у неї в руці.
— Хдо тебе дакого давчив?
— Якого? А-а, в несправжнього вовка стріляти зі справжньої рогатки? Ніхто. Само вийшло.
— Спали квітку, — зажадав Арман.
— Ні, — сказала Юта тихо, але твердо. — У тебе свій вовк, але ти ж не маленька дівчинка. Ти все повторюєш і повторюєш тій давній принцесі: «Йди від мене, я тебе не чіпав…» А ти не жени її, згадай усе-таки, що там сталося, й тоді…
Арман двома стрибками вискочив з кімнати. Опинившись на сходах, куди не сягнув ще задушливий запах знеможника, він крикнув у двері:
— Перестань зі мною розмовляти, наче з дитиною! Твій прадід ще каляв штанці, коли я її викрав! Я просто мусив її зжерти, а не зумів! Мені двісті тридцять два роки, я можу за годину вщент спалити п’ять великих сіл… Я можу спустошити столиці трьох королівств, та що з того?
— Каміння, — тихо сказала Юта.
За дверима стало тихо.
— Що — каміння?
— Яке котиться.
— Як ти зна…
— Ти ж марив три дні.
— А ти підслухала?
— А хто б тебе водичкою напував?
— Водичкою?
Чути було, як Арман пирхнув. Продовження бесіди не було — через п’ять хвилин над руїнами веж, трохи припадаючи на одне крило, важко здійнявся дракон.
Було тихо й темно, потроху спливала приліплена до стіни свічка. Світла від неї було, як від гниляка в дрімучому лісі.
— Ти спи, — вкотре сказала Юта. На колінах у неї лежала пляшка з закупореною в ній квіткою знеможника.
Арман бачив у темряві тільки її силует — силует дівчини з розпущеним по плечах волоссям. Волосся в неї гарне — так м’яко струменіє, так велично спадає… А обличчя не видно. Ні, обличчя в неї буває навіть симпатичне, веселе й замислене… Але зараз його не видно. Тільки очі поблискують та зуби.
— Ти спи, Армане. І згадуй той день.
Той день… Хіба ж легко — все життя гнати від себе спогади, щоб тепер спробувати їх прикликати…
— Що ти робив уранці?
Ранок був сіренький, дощовий, і він вирішив, що не чекатиме лицаря-визволителя. Це його перша принцеса, і він зжере її відразу. От чому вранці він з таким трепетом очікував вечора.
Він ще не звик бути сам. Батько його покоївся на дні моря, та й дід теж — відчувши наближення смерті, старий устиг залетіти так далеко від берега, як тільки зміг… Арман спустився в підземелля і знову, хвилюючись, прочитав напучування роду: процвітай у промислі.
— Як ти її викрав, пам’ятаєш?
Просто, швидко й цілком буденно. Вона прогулювалася в саду в супроводі служниці; він схопив було служницю, та вчасно побачив маленьку декоративну корону, що вінчала зачіску її супутниці. Випущена на травичку, служниця моторно сховалася під кущ і звідтіля кричала: «Ось, ось принцеса! Не я, не я! Ось її високість!»
Принцеса не пручалася. Вона висіла в пазурах, мов ганчірочка, та він усе одно нервувався — боявся її впустити чи занадто сильно притиснути.
Корона її загубилася в піднебессі, руде волосся розтріпалося; він поставив її на ритуальний стіл, як колись навчав дід.
— …Ти спиш, Армане?
— Ні, — відгукнувся він глухо. — Давай… квітку.
— Зараз?
— Так.
Юта завовтузилася, намагаючись витягти корок з порожньої пляшки; корок не піддавався, і Юта вчепилася в нього зубами. Нарешті корок, тихенько пахкнувши, вискочив — і струмінець запаху, запаху знеможника, змією полинув з вузької шийки.
Арманові здавалося, що він бачить цей струмінь у темряві. Ось він досяг його лиця; Арман на мить затримав дихання, щоб наступної миті глибоко вдихнути.
Нудоти не було. Картини з пам’яті ожили, наблизилися, набули кольору, звуку й плоті.
Він бачив свої пазуристі лапи коло її обличчя. Обличчя було геть біле, позбавлене життя, проте губи ворушилися, і він навіть міг розрізнити напівстерте слово…
Він добре знав, що треба робити далі. Його вигнуті пазурі — просто лише ідеальної форми ножі. Його передні зуби гострі, мов кістяні голки.
Від неї пахло знеможником. Парфуми «Знемога», хоч, можливо, тоді це називалося інакше. І ще — вона була тепла. Він це відчував, навіть не торкаючись її шкіри.
Вона схлипнула — довго, переривчасто. Одна пазуриста лапа простяглася до її грудей…
«Юна істота… діва… вінценосна здобич… Хай зміцнить тебе життям своїм, і радістю, й молодістю»…
…Арман відіпхнув квітку знеможника і Ютину руку. Його трясло; опустивши очі, він з подивом розгледів у напівтемряві власні коліна, що підскакували, наче накривка на киплячому казані — так вони дрижали. П’яти його вибивали по скрині танцювальний ритм, і він нічого не міг з цим удіяти.
— Армане? — спитала Юта злякано.
Він хотів відповісти, та трохи не прикусив язика — так люто клацали зуби.
— Ти згадав? — Юта намагалася не видавати свого страху.
Він похитав у темряві головою.
Мокрий, як миша, з голови до ніг у холодному поту, він чув, як серце його, перемістившись чомусь до горла, вистукує безладний дріб.
— Що ж робити? — Юта ледь не плакала. — Тобі погано? Ну згадай, постарайся!
Він міцно взяв за зап’ястя її руку з квіткою. Підніс собі до лиця, знову вдихнув і змусив себе заплющити очі.
Чорно. Чорно. Червоні плями. Темрява.
…І пазурі його зімкнулися! Зімкнулися, стисли жертву й поволокли геть…
Він ніс її — о ганьба! — ніс геть від замку, а вона виривалася, чомусь лише зараз надумавши пручатися. Він приніс її в покинутий піщаний кар’єр на околиці якогось села, й опустив у розмиту дощем глину. А по схилу рудої ями, липкому, брудному схилу, котилися безформні грудки. Грудки глини, всього-на-всього…
— …Армане!
Юта стискала свічку в кулаці, не помічаючи патьоків гарячого воску на пальцях.
— Я злякалася… У тебе було таке лице…
Зісковзнула додолу зів’яла непоказна квітка.
Арманові було легко, так легко, як у дитинстві, як у хмільному щасливому сні. Усе добре, все ще може бути дуже непогано… Кошмар забудеться. Грудки глини? Скотилися, впали на дно, зрівнялися з землею… У свідомості більше не стирчить скалка, і страшний тягар упав з грудей, придавивши мимохідь страх перед Ритуальною залою.
Арман дурнувато розсміявся, обійняв Юту за плечі й по-братньому поцілував у щоку, біля самого куточка губ.
Вона дивилася на нього круглими захопленими очима, але в темряві він розрізняв лише дві світлі іскорки.
* * *
На Юту зійшло