Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

«Росте, мов тінь, мерзенна сила, усе навколо вже повила.»

Я відразу кажу, що це — казка, аби не вводити в оману тих читачів, яким казки не до вподоби, адже після перших розділів вони можуть відчути певне розчарування. Якщо ж ви поцікавитесь, чому це я, маючи на думці писати про чародіїв, чортів, ярмаркових тварин та янголів, які владарюють над цілими планетами, розпочинаю свою оповідь з опису таких буденних, звичайнісіньких подій та осіб, то я відповім, що просто дотримуюся традиції. Ми не завжди її зауважуємо, бо всі ті дерев’яні хатки та кам’яні замки, мужні дроворуби та дріб’язкові королі, знайомством із якими зазвичай починаються казки, тепер видаються нам такими ж далекими та нереальними, як відьми й велетні-людожери, про яких мовиться в тих казках далі. Проте річ у тім, що для людей, які колись у сиву давнину складали і слухали такі-от історії, все це виглядало, мабуть, буденніше, ніж для мене — Бретонський коледж; напевне, багато кому з давньогерманських селян і справді доводилося стрічати на своєму віку злих мачух, тоді як коледж, подібний на Бретонський, не траплявся мені більше ніде й ніколи. Отже, у цій книзі нагромаджено чимало різних небилиць і чортовиння, але головне тут — та думка, яку я намагався окреслити ще у своїй книзі «Людина скасовується». Мені залежало на тому, щоб показати, як те чортовиння зіштовхується з представниками якоїсь звичайної, всіма шанованої професії, тож із-поміж усіх професій я обрав свою — не тому, звісно, що університетські працівники легше піддаються на підступи всілякої нечисті, а тільки через те, що це єдина професія, яку я знаю достатньо добре, аби про неї писати. Вигаданий мною університет такий маленький лише тому, що так простіше дотримуватися вимог жанру; окрім невеликого розміру, Еджстоу нічим не нагадує Дургем — з тамтешнім університетом мене пов’язує тільки одна-єдина річ, та й та вельми приємна.

Якщо я не помиляюся, одна з основних висвітлених у цій книзі ідей спала мені на думку внаслідок розмов із одним колегою-науковцем ще до того, як я натрапив на дуже схожі міркування у працях п. Олафа Степлдона. Втім, якщо це моє припущення все ж хибне, п. Степлдон такий винахідливий і багатий на вигадку, що йому не гріх і поділитися своїми ідеями. А я захоплююся його винахідливістю (проте не філософськими поглядами) так сильно, що без особливих докорів сумління дозволю собі деякими з цих ідей скористатися.

Тим, кому хочеться більше дізнатися про Нумінор та Істинний Захід, доведеться, на жаль, зачекати, доки вийдуть друком численні рукописи мого друга, професора Дж. Р. Р. Толкіна.

Дія роману відбувається «десь після війни». Він завершує трилогію, першою частиною якої є «За межі Мовчазної планети», а другою — «Переландра», проте читати його можна й окремо.

К. С. Люїс

Оксфорд, коледж св. Магдалини

Надвечір’я Різдва 1943 року

«А по-третє, — сказала сама до себе Джейн Стадок, — у шлюбі треба допомагати одне одному та підтримувати й утішати одне одного.» Вона не була в церкві з дитинства аж до того дня, коли півроку тому вийшла заміж, і ці слова запали їй тоді у пам’ять.

Через прочинені двері вона бачила свою крихітну кухоньку і чула гучне, надокучливе цокання годинника. З кухні Джейн щойно вийшла: там усе було в порядку. Посуд після сніданку вона помила, рушники розвісила над плитою, підлогу протерла. В кімнатах теж панував лад, ліжка вже давно стояли застелені. Джейн уже навіть встигла сходити до крамниці й купити все потрібне на день, а ще не було й одинадцятої. Нехай Марк і повернеться додому до обіду, все одно в неї аж до шостої години тільки дві справи: влаштувати собі друге снідання і напитися чаю. Але ж сьогодні в них у коледжі засідання, і Марк неодмінно — в цьому вона майже не сумнівалася — десь близько п’ятої зателефонує і скаже, що затримається і пообідає на роботі. День лежав перед нею порожній, як їхнє з Марком помешкання. Лишень сяяло сонце і цокав годинник.

«Допомагати, підтримувати, втішати…» — сумно подумала Джейн. Насправді заміжжя обернулося для неї втратою цілого світу, де була і праця, і дружба, і сміх, і безліч цікавих справ; тепер же вона почувалася так, ніби відбувала одиночне ув’язнення. Ще ніколи їй не доводилося бачити Марка так рідко, як упродовж останнього півроку. Навіть коли він був удома, розмовляли вони дуже мало — йому то хотілося спати, то треба було спокійно подумати про свої справи. Коли вони спочатку приятелювали, а потім закохалися одне в одного, то їм, здавалося, й життя не вистачить, щоб про все переговорити. Але тепер… навіщо Марк із нею одружився? Він її ще любить? Якщо любить, то це слово, мабуть, означає для чоловіків і для жінок зовсім не одне й те ж. Невже жорстока правда полягає в тому, що всі ті безконечні розмови для неї були виявом любові, а для нього — тільки якоюсь прелюдією?..

«Ну ось, ще один ранок — на вітер, — роздратовано подумала Джейн. — Треба нарешті братися до роботи.» Під роботою малася на увазі дисертація про Донна; вийшовши заміж, вона не збиралася кидати науку, і почасти саме тому вони з Марком вирішили не заводити дітей — принаймні, поки що. Обмірковуючи свою дисертацію, Джейн не була надто оригінальною: основний задум полягав у тому, щоб наголосити на «тріумфальному виправданні плоті» у творах обраного нею автора. Вона все ще вірила, що, пообкладавшись зошитами з усіма своїми виписками і книгами та «по-справжньому» засівши за роботу, зуміє повернути собі колишнє натхнення. Але спочатку — мабуть,