Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Юта переривчасто зітхнула.
— Це був молодий дракон, — крізь зуби цідив Арман. — Можна сказати, юний. Саме того дня він досяг повноліття. Ти слухаєш, Юто?
Принцеса сиділа у своєму кутку, підтягши коліна до підборіддя — заціпеніла, а по спині в неї пішов мороз.
— Він був сам-один, — Арман повільно, аж ліниво, сповз зі стола й почав безцільно кружляти по кімнаті. — Він залишився один у своєму замку, але старші, вмираючи, висловили віру в його майбутню доблесть… І він, сповнений доблесті, викрав у сусідній державі королівську дочку, теж юну…
Зупинившись перед ґратами каміна, Арман нащось кілька разів тицьнув у них ногою. Камін мовчав — чорний, порожній, холодний.
— Вона стояла близько, як ти, — Арман обернувся й осудливо націлив Юті в обличчя довгого пальця. — Вона була…
Нахилившись уперед, Юта раптом збагнула, що стоїть навколішки й благально простягає руки:
— Не розповідай… Не треба ніяких страхіть, я тебе… Армане, благаю… не розповідай, я збожеволію, благаю тебе…
Арман слухав її бурмотіння, механічно намотуючи на палець вирвану волосинку. Потім бездумно простяг руку й узяв з камінної полиці кочергу. Юта замовкла на півслові.
— Дракон — це дракон, — сказав Арман занудним менторським тоном. — Принцес треба їсти, жерти… Він поставив її посеред ритуального стола, спиною до залізної шпиці… Вона мала блакитні очі й рудувате волосся. Одна брова рідша, видно, вискубувала невміло… На підборідді — родимка, і ще одна на шиї. Він…
Арман раптом сильно розмахнувся й ударив кочергою об стіну. З каміння посипались іскри, а сталевий прут зігнувся дугою. Юта запізно затулила вуха. Арман з прикрістю подивився на понівечену кочергу, на пощерблений камінь, повагався й ударив ще раз, і кочерга зламалася з надривним звуком, наче лопнула вісь од воза. Він озирнувся — і Юта з жахом побачила в його очах глибоку істерику.
— Я не пам’ятаю, що там було, — сказав Арман спокійно. — Але зуби мої ніколи не знали людського м’яса. Ніколи, — впустивши уламок кочерги, він раптом ударив об стіну кулаком.
Юта скрикнула. Арман стояв мовчки, на стіні темніла кривава пляма, а він розглядав свою нову, неначе чужу, дивно велику й неповоротку руку.
— Відтоді, — він звертався до розбитого в кров кулака, — відтоді…
Арман здригнувся.
…І знову цей сон.
Над верхньою губою в дівчини намистинками виступили краплинки поту. Вона стоїть, притискаючись спиною до потворного сталевого шипа, білошкіра, і тому блідість додає її обличчю синюватого відтінку… Синяво-бліде лице, обрамлене рудими злиплими кучериками. Очі розплющені так широко, що світлі вії впиваються в шкіру вигнутими вістрями. Губи, розпухлі, покусані, напіврозкриті, і подих жертви досягає Арманових ніздрів, його величезних драконячих ніздрів… І запах. Різкий квітковий запах, неначе ціла похоронна процесія кидає букети на свіжу могилу… Він мусить здійснити ритуал, це неминуче, як наближення ночі, як настання зими…
І тоді, потрапивши в лещата невідворотності ритуалу та цілковитої неможливості його здійснення, Арманова свідомість боляче спотворилася.
Страх. Нудота. Слизькі грудки, що котяться вологим схилом.
Він провалявся в гарячці три дні. Юта сиділа над ним безсонним сторожем. Його розбита рука лежала поверх плаща, що служив за ковдру, і Юта раз у раз дбайливо її торкалася, зручніше вмощуючи в грубих складках темної матерії.
Він марив. Удень і вночі йому являлася та фатальна Ютина попередниця, руденька принцеса півторавікової давнини, зустріч з якою довела Армана до остаточного усвідомлення своєї нікчемності.
— Іди собі… — шепотів Арман, не розплющуючи очей. — Я нічого тобі не… Ні волосинки твоєї рудої… Не буду… Не бажа…
Юта зітхала й обтирала його розпашіле лице вогкою ганчірочкою.
На четвертий день він отямився. Прокинувшись з короткого сторожкого напівсну, Юта побачила його ще збуджені, але вже цілком осмислені очі.
— Пробач, будь ласка, — сказала вона, щойно зустрівшись з ним поглядом. — Я страшенно, жахливо перед тобою завинила, від мене самі неприємності, і я постійно плачу тобі злом за добро.
Арман ледь помітно всміхнувся. Пробурмотів самими губами:
— Так… Авжеж. Хіба буває більше добро… за викрадення з дому.
рішила, що він знову нездужає. З усіх ліків вона знала тільки воду, тому негайно подала Арманові ківшик, щосили прагнучи, щоб ліки допомогли.
Однак випиті кілька ковтків не дали, вочевидь, полегшення. Арман похлинувся, й вода пролилася:
— Запах… Прокляття… Юто, вийди звідси.
Ненависний квітковий запах, густий, мов патока, силоміць втискався в його ніздрі. Йому дуже не хотілося, щоб вона стала свідком його млості.
Принцеса нерішуче переступала з ноги на ногу, терзаючи в руках недоречний букет.
Арман зробив кілька глибоких вдихів ротом, і йому стало трохи легше. Юта подивилася на свої руки — й побачила, що крутить у пальцях три тонкі стеблинки, а ще п’ять квіток — колишні ромашки — валяються на підлозі серед пелюсток, з них же й обірваних.
Дві з трьох ще вцілілих квіточок — то були дзвіночки — добряче пом’яті. Третя виявилася непоказним бліденьким бузкового кольору п’ятилисником.
Корячись раптовому здогаду, Юта піднесла його до носа.
О так! Міський парфумер, що так часто виконував примхи і фрейлін, і принцес, і навіть самої королеви, дуже хвалився парфумами під гучною назвою «Знемога», які сам же й готував з пелюсток…
— Знеможник, — сказала Юта голосно. — Ця квіточка називається знеможник. Вважають, що його запах породжує солодку знемогу, тому сільські дівчата носять його за пазухою, а шляхетні дами замовляють парфумерові парфуми…
Арман кисло на неї зиркнув і прогугнявив із затиснутим пальцями носом:
— Що ди даке говориш? Звідки ди здаєш?
Юта тримала квітку знеможника за кінчик стеблинки — двома пальцями, униз голівкою, наче мертву пташку.
— У тієї твоєї жертви були парфуми із знеможника. Тобі не ввижається, Армане. Ти не мариш, а справді відчуваєш…
— Дічого я де відчуваю!
Він хотів рвучко зіскочити, проте натомість ледве встав, зачепившись ушкодженою рукою об ребро скрині й засичавши від болю.
— Знаєш, — сказала Юта пошепки, — моїй сестрі Май у дитинстві часто снився вовк. Знаєш, такий страшний вовк з дитячих казок. Вона ночами схоплювалася, кричала… Мені тоді було років дванадцять, я була шибайголова, рогатка в мене була завбільшки з маршальський жезл… Я сказала Май: «Не тікай від свого вовка. Давай разом його зустрінемо — віч-на-віч!» Було це увечері, Май заснула, а я сіла коло неї й приготувала рогатку до бою… І от, коли Май завовтузилася й застогнала…
Арман слухав її, зупинившись посеред кімнати і, як і раніше,