Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
— Ох! — повторила Юта і, наче білий прапор, розгорнула перед собою рушника. Великими квапливими стібками на ньому був вишитий вогнедишний дракон.
Підступну принцесу було прощено. На знак своєї прихильності Арман приніс їй величезну брилу землі разом з травою та квітами, що на ній росли. Не тямлячись від захвату, Юта обладнала на вершині вежі «садок», у якому з великою любов’ю поливала квіти й розчісувала траву, а коли серед зелених стеблинок виявився паросток справжнього клена, принцеса була на сьомому небі від щастя.
Якось увечері, коли Юта з Арманом перебували в «садку», замок здригнувся. Гойднулися вежі, відкололася звідкись брила й упала в море, утворивши в ньому вир. Біля підніжжя замку народилася хвиля й покотилася до обрію. Другий поштовх — друга хвиля.
— Землетрус! — закричала Юта й учепилася в Армана, вирішивши, що тут їй і смерть.
Арман засміявся й обійняв її за плечі. У цьому заступницькому жесті було стільки спокійної впевненості, що Юта перестала панікувати й здивовано на нього поглянула.
— Це Сплячий, — сказав Арман недбало.
— Що? — Юта вирішила, що не розчула.
— Сплячий, — повторив Арман. — Під фундаментом замку багато тисячоліть хтось спить. Іншого імені йому поки що не придумали — Сплячий та й годі… Іноді він ворушиться вві сні, й тоді замок трясеться.
Юта мала буйну фантазію й одразу уявила собі замуроване в скелях чудовисько, від одного руху якого тремтить земля.
— І ти так спокійно про це говориш? — прошепотіла вона, мовби боячись потривожити спокій Сплячого. — А якщо він візьме й прокинеться?
— Тоді я вас познайомлю, — серйозно пообіцяв Арман.
Магічне дзеркало бешкетувало й мудрувало, подовгу милувалося цівкою води в міській стічній канаві, рябіло веселковими плямами і час від часу кепкувало з Армана та Юти, демонструючи їхні викривлені віддзеркалення.
Юті страшенно хотілося побачити Остіна. Остіна не було; замість нього засідала Королівська Рада Акмалії, і принцеса почула б чимало державних таємниць, якби дзеркало не приглушило звуку — ніби зумисне.
— Голова болить, — сказав Арман. — На негоду.
— Раніше в тебе нічого ні на яку негоду не боліло, — зауважила Юта.
— Це на серйозну негоду, — пояснив Арман. — На тайфун чи смерч.
— А-а-а… — протягла Юта байдуже. Та після паузи запитала:
— Ти що, вмієш передбачати смерчі?
— Так.
— А ту грозу чому не напророчив? Ну, оту жахливу грозу, пам’ятаєш?
Арман пам’ятав. Спочатку його пересмикнуло при думці про блискавку, а потім він вдячно торкнувся Ютиної руки, згадавши про маяк, цією рукою запалений:
— Я був п’яний тоді… Мені було… не до того.
Королівська Рада в дзеркалі тривала. На трибуну вийшов маленький, у сивих буклях, політик, неабияк висушений піклуванням про добро держави. Відкрив рота, й дзеркало раптом донесло:
— …аша велич…
«Ваша величність», — подумала Юта. Король, батько осоружної Олівії, сидів теж тут, на підвищенні, вкритому потертим оксамитом.
— Добродії! — продовжував оратор. — Хочу нагадати, що, говорячи про зовнішню політику сусідньої Контестарії, годиться насамперед брати до уваги той факт, що король Контестар Тридцять Дев’ятий важко хворий, і, по суті, головою держави вже зараз є принц Остін…
Юта напружилася. Висушений політик відсапувався:
— Орієнтуючись на особисті сма…
Дзеркало глузливо підморгнуло й показало двох хлопчаків, що намагаються за допомогою сачка виловити одну товсту жабу. Перший, у ластовинні, посковзнувся й упав у твань, з якої ліниво здійнявся рій мошви. Другий примудрився й накрив жабу сачком, однак сачок виявився дірявим, і спритному земноводному вдалося сховатися.
— Голова болить, — сказав Арман. — Думаю, море нині розбурхається… Остін — це, здається, той самий принц?
Юта похмуро мовчала.
Поверхня дзеркала затуманилась і відразу проясніла. Плавно погойдувалося широчезне листя пальм, тремтіло нагріте повітря, і разом з ним тремтіли квітники, штучні водоспади, ґроти, басейни. Потім у дзеркалі виник залитий сонцем золотий пляж, який облизували хвилі з тією ніжністю й старанністю, з якими кішка вилизує новонароджене кошеня.
Посеред пляжу яскравіло барвисте шатро, під ним на простелених килимах раділа життю галаслива компанія, душею якої була принцеса Олівія.
— Знову, — процідила Юта крізь зуби.
Олівія вбрана була в пишний пляжний костюм, що відкривав лікті й коліна. Шкіра прекрасної принцеси була гладенька, мов алебастр, і ледь золотава, хоч про вульгарну засмагу, зрозуміло, не могло бути й мови. Показуючи виточеною ручкою кудись у море, принцеса щось весело розповідала кавалерам, а ті заливалися щасливим сміхом.
— От… життя, — тихо сказала Юта.
Арман здивувався:
— Ти їй заздриш?
Юта зітхнула. Всміхнулася смутно:
— А ти подивися на неї — і подивися на мене. Звичайно, заздрю.
Тим часом з парку на пляж випурхнула фігурка дуеньї. Озирнулася, махнула принцесі рукою й знову сховалася серед пальм. Олівія встала, щось зі сміхом пояснюючи, розкрила над головою ажурну парасольку й поспішила туди, де в затінку величезного листя причаїлася її повірниця.
— Розвідка донесла, — дуенья всміхнулася, — розвідка донесла, що сьогодні принцові Остіну запропонували визволити принцесу Юту.
У Юти змокріли долоні. Зчепивши пальці, вона нахилилася вперед.
— Хто? — кинула Олівія.
— Один королівський радник. Це, мовляв, зміцнить міжнародний престиж принца і зробить його популярним у народі.
— Дурниці, — губи Олівії стяглися в тонку ниточку. — Остін і так популярний. Дурненька Юта на це, зрозуміло, й розраховує, одначе існує ж звичайний здоровий глузд!
— Контестарія розраховує на династійний шлюб з принцесою з Верхньої Конти.
— Дурниці… Навіть якщо так, то для династійного шлюбу там дозріли ще дві дурки.
Юта скрипнула зубами.
— У них традиція, — тихо зауважила дуенья. — Кожен король, сходячи на трон, мусить вчинити подвиг.
Запала мовчанка. Там, у дзеркалі, мелодійно шуміло море.
— Та горбата не така й дурна, — прошепотіла Олівія. — Увесь фарс з драконом був продуманий на двадцять ходів наперед.
— У Юти немає горба.
— То буде! Вона вічно гне спину, наче знак запитання… Бідолашний Остін, його хочуть принести в жертву! Та нічого не вийде! Я порозмовляю з батьком. Якщо буде треба, Акмалія вишле на дракона військо з гарматами та з метальними машинами. Подивимось! Дракона привезуть у залізній клітці, а Юту притягнуть прямо за її ріденькі кіски… Остін…
Олівія зненацька геть не королівським жестом схопила дуенью за плечі:
— А Остін що? Що він сказав цьому своєму радникові?
— Він сказав, що не може ризикува…
Дзеркало затяглося брижами.
— Ця мерзотниця просто злоститься, — повільно проказав Арман. — У тебе прекрасне волосся.
— Не може ризикува… — прошепотіла Юта. — Не може ризикувати. Життям? Троном? Не може ризикувати…
— І спину ти давно вже тримаєш рівно, — продовжував Арман, — у тебе прекрасна постава… А що, в королівстві цього принца подвиг — це справді традиція?
— Так… Але, можливо, він не може ризикувати, поки батько хворий? Можливо…
— Забудь, — усміхнувся над силу Арман, —
