Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Насилу відганяючи думки про Остіна, Юта вимучено всміхнулася:
— До речі, як ти ставишся до гармат і до цих… метальних машин?
Арман клацнув зубами, прожував уявну їжу і смачно ковтнув, продемонструвавши тим, як він ставиться до гармат. Тієї миті дзеркало знову проясніло, й обоє побачили той самий золотий пляж, човен під білим вітрилом і капітана з золотим шитвом на мундирі, що церемонно подавав руку принцесі Олівії, допомагаючи виходити по трапу. Море потроху заспокоювалося.
— Ага! — вигукнув Арман, осяяний несподіваною думкою.
У голосі його відчувалася полегкість, наче в людини, яка щойно випила ліки від головного болю. Юта здивовано озирнулася.
— Це де ж у нашої красуні літня резиденція? — поцікавився Арман.
— На острові Миші, — відповіла Юта, не розуміючи, до чого він веде.
— Це той самий острівець коло узбережжя Акмалії, що схожий на кому?
— Так, з хвостиком…
— Змиє в море.
— Що? — сахнулася Юта.
— Змиє в море, — Арман, морщачись, торкнувся рукою голови. — Зараз я точно можу передбачити. Йде самотня хвиля, заввишки, як вежа… То ж бо мені так потилицю ломить… Берегові нічого не буде, бо там скелі. А острівець низенький, пологий — через те йому найбільше й перепаде. Усі пальми, орхідеї, фонтани й шатра, вітрила й золоте шитво — все піде в море… Дай мені чогось холодненького на голову.
— Стривай… — Юта закліпала очима. — Ти серйозно? Це ж велике лихо…
— Авжеж лихо… Знаєш, скільки лих я бачив за одне тільки минуле століття? Чуєш, намочи мені ганчірочку, до потилиці прикласти…
— А люди? Мешканці?
— Ти людську мову розумієш? Там ске-лі! Мешканці відбудуться переляком.
— А острів?
— Острів після цієї пригоди буде лисий, мов п’ята. Чого ти набурмосилась? Може, хтось і врятується.
Юта згадала бійку в палацовім парку напередодні капелюшного карнавалу, згадала сцену, побачену в дзеркалі: «Уся ця історія з драконом трохи фальшива… Юта потворна, на жаль, і допомогти їй може тільки ореол жертви… Чого не зробиш заради щасливого заміжжя…»
Олівія… Ну, то й ґорґулья з нею.
Уночі Армана розбудила чиясь присутність.
Юта, боса, стояла перед його аскетичним ложем, і свічка спливала в її тонких пальцях.
— Армане… — В голосі її чулося відчайдушне благання.
Він нічого не міг збагнути. Від того, що Юта прийшла до нього вночі, від того, що вона стояла так близько, від того, що на ній не було звичного балахона, а лише накинута на плечі рогожка, продірявлена в багатьох місцях — від усього цього Арманові чомусь стало ніяково. Сам не розуміючи чому, він натяг плаща, що заміняв йому ковдру, аж до підборіддя:
— Чого ти прийшла?
Вона схлипнула.
Його обдало жаром.
Вона знову схлипнула:
— Армане… Зроби що-небудь…
— Що… сталося? Тобі погано?
Вона стояла, шморгаючи носом, бліда, тремтяча, і тоді він вирішив, що в неї гарячка, чи припадок якийсь, одна зі страшних і незрозумілих йому людських хвороб, від яких, як він чув з дзеркала, і вмирають… Йому стало страшно.
— Урятуй їх… Вони нічого… не знають, там, на острові… Не підозрюють навіть…
— Тьху ти, прокляття!
Він остаточно прокинувся, і йому стало соромно за своє збентеження і за свій страх.
— Якої ґорґульї… От, підчепив твою лайку… Якої ґорґульї ти мене будиш і лякаєш?
— Урятуй їх…
— Як? Я не морський цар, щоб зупиняти хвилі.
— Попередь… Вони ще встигнуть…
Він роздратовано сів на своїй скрині. Плащ зісковзнув з його плечей, і Юта побачила голі смагляві груди з тугими опуклими м’язами.
Аякже, спробуй помахай широчезними перетинчастими крильми!
Вона відвела погляд і прошепотіла:
— Будь ласкавий, Армане…
І гірко заплакала.
Сльози прокладали по її щоках прямі, блискучі в полум’ї свічки доріжки. Ніс принцеси жалібно зморщився, а губи безпомічно ворушилися, невиразно повторюючи прохання.
Арман розгубився.
Він сидів на своїй скрині, заспаний, напівголий, а принцеса Верхньої Конти стояла перед ним боса й лила сльози, просячи про щось цілком неймовірне. Та хто він такий, щоб втручатися у звичайний перебіг подій? Хіба можна подолати всі на світі нещастя?
— Ти розумієш, що кажеш? — запитав він утомлено.
Юта заридала ще гіркіше.
Над ранок у маленький ажурний палац на острові Миші — літню резиденцію акмалійського короля — вдерся незнайомець.
Абсолютно незбагненно, як незнайомець дістався до острова, розташованого досить далеко від берега — при ньому, як виявилося потім, не було ні шлюпки, ні плота. Він кутався в чорний зім’ятий плащ, низько натягував крислатий, теж зім’ятий, капелюх і розмахував наказом короля в сувої і з печаткою на мотузочку.
Він крутив нею перед носом заспаного лакея, потім дворецького, потім фрейліни, що обіймала на острові посаду головнокомандувача. Та перш ніж сувій було розпечатано, палац уже прокинувся, розбуджений страшною звісткою.
— Рятуйтеся! Скоріше! — уривчасто викрикував незнайомець. Голос у нього був трішечки хрипкуватий.
Принцеса Олівія, ледь продерши очі, було засумнівалася — незнайомець посилався на королівського звіздаря, котрий зазвичай передбачав погоду неправильно; печатка на сувої виявилася більша, ніж треба — та вже ворушилося в темряві море, уже зміцнів вітер, доносячи від обрію глухий, невиразний гул.
Грюкали двері й вікна. Усі поспіхом пакували валізи, щоб одразу їх покинути напризволяще. Човнів на всіх не вистачало. Полетіли за борт мішки, барила, килими й шатра. З причалу спорудили пліт.
Незнайомець метушився більше за всіх — бігав наче божевільний, і квапив, підганяв, а то й просто залякував, хоч необхідності в цьому вже не було — на морі явно починалося щось надзвичайне.
А коли принцеса Олівія з фрейліною та дуеньєю, всі її подруги й кавалери, два десятки слуг, кухар з виводком кухарчуків, тесля та праля відбули до берега, очолені капітаном у мундирі на голе тіло — тоді незнайомець потихеньку відійшов за будівлі, миттю вкрився лускою й злетів у ще темне небо.
Флотилія рухалася повільно, слуги гребли незграбно. Часу для порятунку майже не лишалося. Зорів світанок.
Коли човен з вітрилом, який ішов попереду, досяг маленької пристані коло підніжжя скель, гострі Арманові очі побачили на обрії білий гребінь.
Коли тесля підсадив пралю на нижній майданчик дерев’яних сходів, хвиля закривала вже півнеба.
Вервечка людей повільно, дуже повільно здолала десять прольотів дерев’яних східців і сховалася, наче черв’як у норі — в скелі було пробито наскрізний прохід, прикритий з боку моря круглим валуном, і тому невидимий для Армана.
Арман озирнувся — й одразу ж рвонув угору.
Хвиля пройшла просто під ним, він бачив її гребінь так само чітко, як власні пазурі. На гребені розвівалися стрічки шиплячої піни, схожі на жадібні язики. Дно на мить оголилося, і в Армана запаморочилося в голові од вигляду
