ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Думав Ярий звернути й обійти ті пагорби, та Уляна нагадала:　

— І лисиця, й Брамниця радили за жодних обставин не сходити зі стежки.　

Рушили вони униз схилом, намагаючись не слухати гарчання і брязкання ланцюгів. А як побачили, що страччата наздоганяють, розв'язав Ярий мішок із хрущами — і висипав їх просто під ноги переслідувачам.　

Кинулися вони з Уляною далі, по вузькій стежині, всіяній перегнилим листям. І знову забрязкотіли під їхніми ногами Ланцюги, заворушився хтось велетенський. Однак тепер у глибинах пагорба не гарчали, а рохкали й терлися щетинистою спиною об невидимі стіни, й загрозливо сопіли.　

Засміявся з меча Ейнар Буре Ікло:　

— Як запряже пані Брамниця у свій візок пана Одинця, не втечете, хоч би й бігли ви від неї три свої житгя і три смерті.　

Та Ярий на це — ані слова.　

Піднялися вони з Уляною на другий пагорб, озирнулися. Переслідувачі якраз виловлювали останніх хрущів. Жоден з жуків-жаринок не зміг високо злетіти, жоден не врятувався. Страччата ловили їх довгими, худими руками, а хто не мав рук — стрибав і хапав зубами чи дзьобом. Панцирі жуків лунко лускали, і на мить хрущі спалахували, а потім гаснули назавжди.　

Щойно страччата закінчили з жуками — помчали наввипередки до Ярого з Уляною.　

А вони дивляться — аж удалині, там, де стояв старий, розтятий навпіл блискавкою дуб, — раптом спалахнуло яскраво-червоне сяйво. Ударив грім, затрусилася земля, а з найближчих дерев посипалося гілля.　

Сказала Уляна:　

— Певно, добре прогрілася хазяйка!　

Коли спустилися вони з другого пагорба, побачили, що страччата знову наздоганяють. Було їх менше, лишилися найзатятіші: ті, кому не вистачило хрущів навіть для того, щоб хоч трохи втамувати вічний голод.　

Тоді вийняла Уляна з рукава шматок короваю і покришила на стежку за собою. Накинулися страччата на ті крихти, хто пальцями визбирував, хто язиком лизав, а хто видзьобував. Ті ж, хто й крихти не вхопив, накинулися на інших: гарчали, кусали, гризли, дряпали і скавчали так, що чути було аж на верху третього пагорба, куди встигли забігти Ярий з Уляною.　

З того верха й інше побачили вони: затрусилися дерева на першому пагорбі — й розчахнувся він, мов перестиглий кавун. Засяяло бліде зеленкувате світло, а на низькому сірому небі, немов на стіні, проступили тіні. Тіні величезних хортів із залізною шерстю й кістяними вухами. Заскавчали ті хорти — й відгукнувся рохканням вепр з-під другого пагорба.　

А з-під ніг Ярого й Уляни у відповідь пролунало могутнє притлумлене гарчання.　

Знову засміявся з меча Ейнар Буре Ікло:　

— Як запряже пані Брамниця у свій візок пана Бортняка, не сховаєтесь від неї ні в світах, ні в засвітах.　

Поглянули вони перед собою — побачили, що далі пагорбів немає, тільки ялова, потріскана рівнина, що обривалася у прірву. А над тією прірвою завис вузький міст, і зеленкуватий туман витікав з неї — та такий густий, що дальнього берега й не розгледиш.　

Побігли вони до рівнини. Схил під ними трусився, і гарчання ставало лютішим, затятішим.　

Вже коли були біля споду, перечепилася Уляна, впала. Горщик розбився, і хрущ-жаринка ледве не втік. Перехопив його Ярий, затиснув у кулаці.　

Побачила Уляна, що сяє з кулака світло, побачила, як почервоніло обличчя в Ярого. Вийняла вона з зачіски провощений мішечок, викинула з нього кресало і трут. Поклав туди Ярий хруща й повісив мішечок собі на шию. А руку обпечену вмочив у струмок, що витікав з-під третього пагорба, — саме з нього набирала Уляна воду для пані Брамниці.　

Помчали вони рівниною і не оглядалися, аж доки добігли до мосту. Тільки чули, як за спиною тріщать дерева та віє холодний, вологий вітер, як розкривається другий пагорб і гарчать одне на одного хорти та той, хто сидів у другому пагорбі.　

Побачили вони, що міст перед ними не простий. Зроблений він був без сокири й рубанка, та оздобленню тому позаздрив би будь-який столяр. Росли там дві калини: одна на одному боці прірви, друга на другому. Перекинувшись над безоднею, поспліталися гілками, і хоч знизу, від чорної річки, що текла ген унизу, здіймалися сморідні випари, обидві калини знай росли собі. Уздовж усього мосту квітнули білі квіти й звисали важкі червоні китиці.　

Ступила Уляна першою на міст — захитався він під її ногою, полетіли вниз білі пелюстки. Хотів був Ярий підтримати її, та Уляна тільки хитнула головою, розкинула руки — й пішла собі впевнено і швидко. Не дивлячись на в'язку, густу річку глибоко внизу, не слухаючи гарчання, стукоту, грюкоту і приглушеного хихотіння, що долинали з пагорбів.　

Пройшла вона над прірвою — ніде не запнулася, не хитнулася. Стала на дальньому березі, махнула Ярому рукою: переходь, не зволікай.　

Та мусив він ще на хвильку затриматись. Золотий хрущ, поки бігли, пропалив мішечок і тепер упав Ярому за пазуху, вже й сорочка почала потроху тліти.　

Ярий не знав, куди його діти, й не вигадав нічого кращого, як покласти зі шматком коровая собі до рота. Потім пішов по мосту — неквапом, уважно роздивляючись, куди стати, і намагаючись дихати якомога рідше. Від ядучих випарів лилися сльози, свербіло в носі.　

Досяглій найнижчого місця — там, де гілля було найтонше й небезпечно прогиналося — він на мить затримався. Побачив Ярий крізь сльози, що вище за течією по річці рухається щось дивне: темний овал, а на ньому — золотиста постать. Та часу роздивитися як слід він не мав. Міст під ногами гойдався, в чорний потік падали червоні китиці калини, а під язиком ворушився пекучий хрущ, шкрябав гострими лапками.　

Ледве примудрився Ярий перескочити на той берег. Озирнувся — небо над пагорбами палало. Почув він, як риплять колеса і гарчать звірі, як ворушиться там, за пагорбами, щось громіздке, волохате, багатолапе й багатоголове.　

А ще побачив Ярий по той бік прірви самотню постать. Спершу подумав: либонь, один з хортів, про яких згадував Гаґбард, — та ж ні, було це страчча. Єдине, що не відстало, не здалося — добігло аж до прірви й тепер, глянувши з-під лоба на Ярого, ступило на міст. Скидалося воно на куницю, тільки мало голки на хребті й лапи з довгими кігтями. І звісно ж, дитяче обличчя, хоч звідси через випари від річки важко було його розгледіти.　

Щойно зайшло страчча на міст, затремтів той, затрусився. Знову посипалися в чорну річку білі пелюстки й червоні ягоди, полетіли зелені листки. Та страчча на те жодної уваги не звернуло: знай повзло собі, чіпляючись лапами за