ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія
Промовив із полегшенням Гаґбард Ратиця:
— Зроби це нарешті, брате! Звільни нас усіх!
І засміявся Ейнар Буре Ікло:
— Невже за ці місяці нічого ти не збагнув? Чи гадаєш, що розбивши меч, перекреслиш свої вчинки? Змінивши ім'я — перестанеш бути братовбивцею?
— Не слухай його! — гукнув Гаґбард Ратиця, та Ейнар не вгавав:
— Впізнаю цей голос! Мудрий Гаґбард, Гаґбард Влучне Слово! Так любить середнього брата, що намагається позбавити його докорів сумління, еге ж? А може, поспішає звільнитися з меча, щоб сісти за стіл у ясній Вальгаллі? Десь там чекають на нього чаші й панни, і зрозуміле, п'янке посмертя. Та ж ти хочеш іншого, чи не так? Відтоді як узяв до рук меча, ти розсмакував це відчуття: насолода владою, захоплення від того, що тільки ти вирішуєш, кому жити, а кому вмерти. Це злякало тебе, правда? Це — та ще смерть твого старшого брата, бо ти вперше відчув себе вільним. Відчув себе володарем власної долі — і статків, що лишилися після батька.
Увесь цей час бив Перевізник по мечу, але стукіт молота не заглушував слів Ейнара. На самому ж мечі не з'явилося ані щербинки, тільки проступили червоні риски, немов шрами чи засічки.
А Ейнар не вгавав:
— Чому ти хочеш розбити меч? Щоб врятувати тих, хто в ньому ув'язнений? Чи для того, щоб позбутися спокуси? Бо смак її ти знаєш: смак влади, смак чужої смерті. Смак власного зміцнення.
Червоні, розжарені риски увиразнилися, злилися в руни, та Ярий не міг їх прочитати. Лиш одне слово упізнав він.
«Крик».
Знову прогуркотів грім — тепер просто над їхніми головами. Хмари завирували, розплелися у довгу зміїсту смужку, простяглися від неба до землі.
З'їхав тоді по цій смужці вершник у крислатому капелюсі і блакитному плащі. Стукіт восьми копит його коня нагадував про бойові барабани, і про покинуті на бойовищі тіла, і про голосіння матерів, і про давні кургани, на схилах яких хрускають під ногами старі кістки. За конем ліниво сходили вовки, але круків Ярий не побачив.
Спустився вершник до самісінького берега, зупинився на нижній хмарі.
Зупинився й Перевізник. Відклав меч, рушив назустріч гостю.
А наблизившись, сказав:
— Ні.
— Оце й усе? — здивувався вершник, мружачи свос єдине око. — Жодних вітань? Жодних запитань?
Перевізник на те лише знизав плечима:
— Ви, Міцні, поводитеся так, наче у вас попереду вічність, а я шаную свій час. І, — додав він, — свій край. Твоя влада на нього не поширюється, і нема тобі шляху за Славуту. Якщо не віриш, спитай у свого крука… в того, що лишився.
Обидва вовки вишкірилися, а вершник — засміявся.
— Крук мені все переповів, авжеж. І я це врахував. «Твій край», «мій край»… Ти хоч пам'ятаєш, у чому різниця між твоїм і моїм? Мій край — це те, що належить мені: земля, звірі, дерева, мерці. Бо я — Міцний, а вони дали мені свою міць. Ти ж свого часу відмовився від зміцнення, і відтоді твій край — це земля, дерева, звірі та мерці, яким ти належиш. Тому інші Міцні дозволили тобі лишитися тут: ти позбавляєш їх зайвого клопоту, дбаючи про кордони. Та чи маєш ти владу? Чи маєш, — уточнив він, — принаймні достатньо влади, щоб зупинити мене і мій почет, коли я спущуся взяти своє?
Восьминогий кінь поглянув на Ярого порожньою очницею. Трусонув гривою і ступив першою — кістяною — ногою на острів.
Перевізник на це тільки недбало переклав молот з руки в руку і сказав:
— Клянуся власного могилою…
Договорити він не встиг. Знову здалеку загуркотіло, і в хмарах над островом загули голоси. Була в тих голосах злість, але було й здивування, і навіть розгубленість.
— Вони бачать те, що наближається, — прошепотіла Уляна Ярому.
А потім і Ярий з Уляною побачили.
Спершу були це дві світлих риски, які мчали, розтинаючи хмари. З тих розривів сипалися в річку чи то іскри, чи зірки — і густа сива пара здіймалася над водою, позначаючи шлях того, що летіло до острова.
Потім Ярий помітив: перед рисками по хмарах біжать сліди-ополонки. Одні — наче від ратиць, інші — від лап з пазурами. А перед ними — дрібніші, однакові; стільки, що й не порахувати.
Голоси над островом загомоніли гучніше. Слідом за Батьком битв з'їхали по хмарній стежці ще кілька вершників, і кожен тримав руку на мечі, списі чи сокирі. Кожен дивився в небо.
А потім те, що наближалося, опинилось тут, поряд — і хмари над ближнім, кам'янистим рогом острова розійшлися. Спершу зіскочили на землю хорти — кожен завбільшки з бика, із залізною шерстю й кістяними вухами.
Угледівши вершників і вовків, вони вишкірилися й рушили до них повільною, скрадливо недбалою ходою, і жоден камінчик не цокнув під їхніми лапами.
Сталося тоді дві речі водночас — швидше, ніж Ярий встиг їх зауважити, і швидше, ніж Перевізник зміг їх відвернути.
Бризкаючи іскрами-зорями з-під коліс, з'їхав на землю візок, що його тягло двоє звірів.
Спереду був запряжений рудий вепр удвічі більший за хортів. Ікла в нього закручувалися спіраллю, і на кожному чорніли кутасті значки: вже не малюнки, ще не літери. Упряж його сплетена була з жіночого волосся й сухих трав, і з них же зроблений був нашийник, неширокий і не жорсткий, але шерсть довкола нього повипадала, а на шкірі червоніли незагоєні рани.
Другим у візок був запряжений ведмідь — брунатний і лютий, завбільшки зі стодолу. Праве око він мав жовте, ліве ж — червоне. Така сама упряж тримала його, і такий самий нашийник ятрив шкіру.
В обидва нашийники вплетені були кістяні голки, скам'янілі мушлі й змієві зуби, а ще — брязкальця. З кожним кроком торохтіли й стукали вони, немов насміхалися зі звірів, що тягли цей візок.
Збагнув Ярий, що вдивляється у ці нашийники, у мушлі, зуби й голки, бо уникає своїм поглядом самих звірів.
Бо не насмілюється глянути на ту, котру вони привезли.
Може, саме тому він не одразу зауважив те, що сталося. Просто здалося Ярому: завжди з ока найбільшого хорта стирчала ця довга, блискуча стріла.
Запала тоді мертва, густа тиша — тільки чутно було, як дзвенить тятива одного з вершників.
А потім наступна стріла простромила хорту горло — і решта собак кинулася вперед.
Вершники рушили їм назустріч, спершу повільно, потім швидше. Зблиснули у світлі вогнища мечі, вишкірилися сліпучо-білі ікла, скрикнув стрункий, сивий кінь, коли найспритніший з хортів уп'явся йому в
