




ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія
Уляна тим часом, розрізавши, принесла коровай. Виклала вона його так, що й не скажеш, чи всі шматки на місці, чи двох немає.
Сказала пані Брамниця:
— Пригощайтеся й ви, вшануйте господиню.
Вони взяли по шкоринці, та їсти не наважились — пам'ятали-бо настанови Перевізника. Сховав Ярий свій шматочок за пазуху, а Уляна — в рукав.
Глянув він на хазяйку — чи бува не зауважила — й не повірив власним очам. Щойно сиділа перед ним панна, чиста й невинна, а тепер уже — зріла пані, мудра й тверда, наче лезо старого меча. Вдруге поглянув Ярий — і побачив перед собою прадавню бабу, всохлу, грізну, у зношеному темному одязі.
Так і було: гляне він — то панну бачить, то пані, то стару. Тільки очі в хазяйки лишалися ті самі: чорні й уважні, і було їх двоє, не троє. А ще зуби не мінялися — усі тридцять і три залізних, блискучих її зуби, що ними вона рвала коровай на шматки.
З'їла хазяйка перший шматок, з'їла й другий, та голод ніяк втамувати не могла. Все кусала, гризла, обсмоктувала, пристукуючи лівим мізинцем по столу, аж лишалися на дошках глибокі рівчаки.
Доїла пані Брамниця, зітхнула. Сказала, змітаючи крихти:
— Не вдався нині коровай, даруйте, милі мої. Та їсти більше нема чого… хіба що ви з собою щось прихопили?
Похитав на те Ярий головою:
— Вибач і ти нас, хазяйко. Усі гостинці роздали по дорозі, нічого не лишилося. Та, може, дозволиш розважити тебе бесідою?
Піднесла пані Брамниця долоню з крихтами до рота, торкнулася їх рожевим, вертким язиком Сказала:
— Часом найкращий гостинець — самі гості. А чи не погратися нам любі мої, в загадки? От тільки на що?..
— Ти хазяйка — то й вирішувати, — хрипко сказала Уляна.
Пані Брамниця злизала з долоні останні крихти, облизалася.
— Кожен, — запропонувала, — тричі запитує й тричі відповідає.
Хто дасть більше правильних відповідей, має право зажадати від переможеного будь-чого. А як раптом буде нічия, виграє той, хто останнім відповів правильно.
Ярий згадав дрова, якими пані Брамниця топила піч, і швидко сказав:
— Гратиму я.
Тоді хазяйка попросила Уляну:
— А ти ж поки подбай, любонько, про піч: почисть її і соломи нової нанеси. Для чогось вона нам сьогодні та придасться.
Повернулася хазяйка до Ярого і загадала першу загадку — і голос її був голосом юної панни, що от-от зустріне свою шістнадцяту весну:
— Хто наймогутніший у світі? Хто приховує в собі найбільшу загрозу і найбільшу милість, хто викликає лють і лють втихомирює, хто присипає й будить, і керує всім, не промовивши жодного слова?
І раптом Ярий побачив — як бачив він, ламаючи хмиз, — цю юну панну з двома малими дітьми. Старший стояв у одній сорочці, тримаючись рученятами за її ногу, молодшого ж, сповитого, вона міцно пригортала до грудей. Пригортала й дивилася на когось, хто йшов до них, і усміхалася так, що на мить позаздрив тому невідомому Ярий.
— Знаю, — сказав Ярий. — Це — дитина. З дітей виростають ті, хто прирікає на загибель племена, й ті, хто захищає слабких і знедолених. Дитина здатна розлютити найтерплячішого, і вона ж утихомирює навіть лютого пса; дитина присипляє згорьовану матір і будить її, до смерті натомлену, своїм плачем, й одним лише криком та усміхом промовляє більше, ніж дорослий словами.
Повільно кивнула Ярому панна Брамниця.
— Тепер, — сказала, — твоя черга. Питай.
У голосі її бриніли подив, давній сум і цікавість, та найбільше — голод.
Під поглядом молодої панни Ярий не міг придумати жодного запитання. Він поляскав себе по кишенях, роззирнувся.
Уляна тим часом принесла свіжої соломи й відкрила піч. Золоті хрущі вже пропали, лишилися тільки відбитки долонь на склепінні.
Щоб не дивитися на них, Ярий перевів погляд на ослін під вікном. А вгледівши там свій мішок, сказав:
— От тобі загадка, хазяйко. У цьому мішку той, що мав чимало імен. Казали на нього «Стовп», і «Мудрість старших», і «Ратиця», і «Перший з трьох». Раніше зрідка чули його голос, та тепер лише голос у нього й лишився. То про що ж мова?
Непомітно й плинно — так сходить з гір лавина — риси лиця панни змінилися, і от уже сиділа перед Ярим пані Брамниця. Старша, мудріша, жорстока.
Вдихнула вона на повні груди, похитала головою.
— Приніс ти в мій дім мертвого, й не одного, та їхній запах дивний, притлумлений. Не знаю я відповіді на твоє запитання, навіть не гадатиму. То яка вона?
— Зачекай, хазяйко, потім ще раз спитаю про те саме — може, тоді вгадаєш. А зараз — знову твоя черга.
Сказала вона:
— От тобі друга загадка. Хто найбезправніший у світі? Ким повсякчас нехтують, хто не має навіть справжнього імені, ким торгують за безцінь? Хто ніколи не розпочинає війни, але найбільше страждає через неї?
І знову, як після першої загадки, Ярий побачив те, що, певно, сталося колись давно. Побачив пані, яка стояла над двома розкритими могилами. В одній лежав її старший син, уже юнак, у другій — дівчинка, яку вона колись тримала немовлям. Третя дитина — найменша, ще жива, — стояла, міцно притулившись до матері, і плакала.
А звіддалік просто на них сунуло щось, чого Ярий не бачив, бо було воно в нього за спиною, — лихе, вороже, невблаганне.
Озирнутися на це щось Ярому забракло часу. А може, просто забракло сили й сміливості.
Він зморгнув — і знову опинився в хаті, перед хазяйкою.
Вона вдивлялася в нього з таким напруженим, спраглим чеканням, що Ярий не насмілився відповісти. Просто похитав головою.
Тоді пані Брамниця сказала:
— Не знаєш? Ви всі не знаєте, просто не замислюєтесь. А відповідь проста: діти. Це їхню думку зневажають, це вони, аж поки не виростуть, не володіють нічим — навіть імені справжнього не мають. Тисячі й тисячі їх — тих, кого сподівалися позбутися, бо були вони небажаними, невчасними, обтяжливими, випадковими, незаконними, нелюбими. І їх недогодовували, губили в лісі, напували блекотою. Вони — монета для укладання угод між родами, вони ж — прислуга та знаряддя. Коли спалахують війни, саме діти найбільше зазнають горя — від хвороб і голоду, що приходять за війною, а ще від мечів, стріл та вогню.
З кожним словом обличчя пані Брамниці змінювалося — на ньому проступали зморшки, дедалі глибші, чорніші, й губи зсихалися, і волосся