ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія
Лише одного не здатна була мати — прощення, бо ж змусила себе забути про скоєне.
Дивилася вона на Ярого — діва, жінка, стара — і здалося йому, що от-от дозволить собі згадати, от-от визнає. Певно, й сама не усвідомлювала, що з лівого її ока викотилася дрібна, ледь помітна сльоза, поповзла щокою.
Торкнулася її Брамниця чорним мізинцем, стерла недбало. Сказала:
— Гарну загадку загадав ти мені, любий. Кручену, верчену, копчену, перчену. Твоя взяла: цієї ночі ти виграв, я програла. Кажи, чого хочеш від мене — та спершу добре поміркуй.
Хотів подивитися на Уляну Ярий, усміхнутися, підбадьорити — не насмілився. Дивився на Брамницю, очей не відводив.
Промовив тихо:
— Багато не проситиму. Подаруй мені тільки хруща-жаринку з твого мішка і галузку з твоєї мітли.
Уважно поглянула на нього хазяйка. Сказала:
— Як просиш — то й матимеш. Один хрущ і одна галузка — твої, солоденький. Хай вони тебе потішать.
Промовивши це, вона підвелася — висока, велична, вікова.
— Попоїли, — промовила, — погралися. Тепер час попаритися та й до сну. Ти виграв, солоденький — тобі першому й паритись. Лізь у пічку!
Відмовився Ярий: сказав, що родом він з півночі й не знає, як це — паритись у пічці. Попросив пані Брамницю показати приклад.
Та засміялася, ляснула себе по стегнах. Легко скинула з себе спідницю, скинула сорочку. Стала перед ними — така сліпучо біла, аж довелося примружувати очі.
Височіла вона перед ними — панна, пані, стара — у всіх трьох своїх віках водночас, мінлива, лукава й невблаганна.
Потім підморгнула Уляні, вправно стала на припічок, а звідти ногами вперед полізла просто в челюсті.
Залізла так, що назовні стирчала тільки голова. Волосся звисало вниз, наче тонке посохле коріння.
— Трохи бризни з глека, любонько, — попросила вона. А як від розжареної черені пішов пар, зойкнула — та не від болю, від задоволення. Повела плечима, вмощуючись зручніше, засовала десь у глибині ногами.
Зашепотіла-заспівала хрипким голосом:
— Покачаюся, поваляюся,
Кісточками повтішаюся.
Кісточками повтішаюся,
Змоложуся й прогуляюся
Та й за кимось поганяюся —
В полюванні повправляюся!
Ярий перезирнувся з Уляною, яка й досі була бліда, але трималася добре. Поглядом вказала на ціпок із черепом пугача, що стояв у кутку. Очниці черепа, як і раніше, тьмяно світилися, навіть тепер, коли пані Брамниця лежала із заплющеними від насолоди очима.
Ярий зрозумів її без слів. Кивнув, вказав так само, одним поглядом, на затулку.
Пані Брамниця лежала горілиць з усмішкою на вустах. З пічки досі вихлюпувалося золоте, гаряче світло. У тому світлі шкіра хазяйки ставала прозорою, і під нею виднівся темний череп з гострими, звірячими зубами, і сяючий камінь, що ховався в лобі, під третім її оком.
— Жаринка і галузка, — тихо мовила вона. — А міг же попросити, щоб підказала, як звідси вийти. Чи навіть щоб вивела. Та ж ні — віддай вам хустинку, гребінець, ляльку, коника іграшкового, глечик… Наче вони врятують від моїх дітей. Наче…
Тут Уляна з Ярим ще раз кивнули одне одному — і взялися до діла.
Ярий вхопив ціпок і вгатив пугачевим черепом по стіні так, що той розлетівся на друзки.
Далі скочив до пічки, де Уляна вже підняла затулку й хотіла була заштовхнути пані Брамницю вглиб.
Вивернула та голову — потилицею вгору, підборіддям униз — і глянула на них дикими, невситимими очима.
— Сміливці, — сказала. — Це добре. Діткам з вами буде цікавіше.
Останні слова пролунали глухо, уже з-за затулки, яку Ярий з Уляною вдвох вставили-таки в челюсті. Потім Ярий підпер її ціпком і впевнився, що вибити його буде не просто.
Вони забрали галузку з мітли і вкинули у Перевізників глечик одного з золотих хрущів, що лишилися в мішку Брамниці. Уляна накрила глечик хустинкою і обв'язала червоною ниткою, а Ярий поклав галузку собі в мішок — та й рушив до дверей.
— Зажди! — гукнула йому Уляна.
Вони обоє мимохідь озирнулися на пічку. Хоч було там напевно гаряче, пані Брамниця мовчала. Тільки ледь чутно скреготав об залізо палець — той, недомитий, із довгим нігтем.
Уляна підійшла до Ярого впритул, прошепотіла у вухо:
— Пам'ятаєш, що казала Лисиця? Не виходити тими дверима, що в них зайдемо.
— То як ми повернемось?
Вона тільки головою похитала:
— Якщо з двох доріг одна для нас закрита, а на другій чатує небезпека… вихід очевидний, хіба ні? Та чи впорається твій заклятий меч…
Не договоривши, вона вказала на вікно, під яким чекали постаті з голодними очима.
Ярий на те нічого не відповів. Узяв з підлоги мішок, труснув ним як слід. Золоті хрущі в мішку загули-задзижчали та засяли ще яскравіше.
— І без меча упораємось, — сказав Ярий тихо. — Ти тільки глечик не загуби, а про інше я подбаю.
Пройшли вони крізь завісу. Стрічки зашурхотіли їм услід, а гребінці й розписані шкаралупки застукали, заклацали навздогін. Загукали:
— Тікай, братику! Тікай, сестричко! Нас уже не врятуєте — про себе подбайте!
Не встиг Ярий і оком змигнути — опинилися вони на схилі пагорба. Озирнулися, та не побачили хатинки, лише старий, попечений блискавкою стовбур дуба. Під дубом стояли й сиділи всі ті, хто зазирав до вікон: ходуни й зубани, белькотуни і стригунці, і гулячки, і джиґунці з жевжиками.
Сиділи і вдивлялися у довгу, глибоку щілину, що розтинала стовбур надвоє. Наче у вікно дивилися.
Однак за мить усі страччата розвернулися й повільно посунули до Уляни з Ярим — хто на двох, а хто й на чотирьох.
Повела Уляна Ярого тією стежиною, якою ходила по воду для пані Брамниці. Ліс навкруги стояв мертвий і німий. Чорна кора відлущувалася, падала під ноги, злипалася з чорним листям. Йшли повільно, щоб не послизнутися, трималися одне за одного.
Що вище сходили вони, тим ближчим ставало низьке, сіре, запнуте хмарами небо — і тим сильніше тремтіла земля в них під ногами. А як стати та прислухатися, чути було з глибин пагорба притлумлене гарчання, поцокування пазурів і брязкіт ланцюгів.
Гукнув тоді з меча Гаґбард Ратиця:
— Стережися, брате! Якщо хорти Брамниці запам'ятають ваш запах — знайдуть, хоч би в якому зі світів ви ховалися!
Як дійшли Ярий з Уляною до вершини, зупинилися, щоб віддихатись. Побачили, що далі лежать ще два пагорби, один від одного вищий; а що за ними
