ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Помовчала та, дивлячись на шматочок короваю, підпалений і надгризений хрущем.　

Сказала зрештою:　

— Угода є угода, правда, братику? Хоч, певно, ти й сам не знаєш, чим платиш.　

Лисиця обережно взяла шматочок зубами, заплющила очі і з задоволенням захрумтіла. Потім глянула на Ярого й Уляну лівим оком і сказала:　

— Оце ж вона розгнівана! Лютіша від самої люті. І прагне помсти!　

Перш ніж Уляна встигла хоч щось запитати, Лисиця розплющила друге око і наказала:　

— Слухайте уважно, не гайтесь ані миті. Пірнайте і пливіть за течією, до водоспаду. Тримайтеся стільки, скільки зможете, а вже як буде несила — випливайте нагору. І візьміться за руки, бо загубитесь.　

Спитала тоді Уляна:　

— А що робити з цим… ненаситцем?　

Той, наче відчув, що мова про нього, забився у її руці ще затятіше.　

Зітхнула Лисиця.　

— Чимало див стається у засвітах, але й дивам є край. Мертвого можна звільнити, можна впокоїти, але не знайдеш ти тут Міцного, який умів би повертати мертвих до життя. Що робити з ненаситцем? Дайте напитися з річки й лишіть зі мною, а я про все подбаю.　

Пліт мчав дедалі швидше, і чорна смужка водоспаду стрімко наближалася. Ярий присів на коліна перед страччам, обхопив долонями його голову. Зазирнув у очі. Нічого не сказав, тільки відчував, як хвилями б’ють у скроні біль та відчай створіння, що було колись звичайнісіньким хлопчам. Створіння, що вже ніколи ним не стане. Взагалі ніким більше не стане.　

Через ці біль та відчай навіть хрущ-жаринка, здавалося, пік не так сильно…　

Прибрав Ярий долоні, звів погляд на Уляну і кивнув їй. Вона все зрозуміла без слів.　

Щойно Уляна відпустила страчча, воно стрибнуло й припало до води. Пило жадібно, важко дихаючи; після першого ковтка зітхнуло з полегкістю, після другого — усміхнулося, після третього коротко засміялося.　

Озирнулося на Ярого й Уляну з подивом, наче не розуміло, хто вони і звідки тут узялися.　

В ту хвилину над їхніми головами — гам, де стіни урвища уже ледь не зросталися одна з одною, — забриніло підсилене луною гарчання і рипіння коліс, ляскання батога і цокіт ратиць та пазурів.　

— Стрибайте, — наказала їм лисиця. — Доки не пізно.　

Пірнули вони, міцно тримаючись за руки, і потік поніс їх уперед. Вже занурюючись у воду, побачив Ярий на мить під плотом дивне: довгу шию у зморшках, дзьобату голову, лапу з перетинками. Голова повільно висувалася з-під панцира і, вивернувшись, здіймалася вгору — туди, де сиділо, хлебчучи воду, страчча…　

Однак не був Ярий певен, чи все це йому не примарилось. Закрутило їх з Уляною, не знав він уже, де гора, де низ, — і думав лише про те, аби втримати її і не загубити мішок з мечем та галузкою. І не розкрити рота. І не вгатитися плечем чи головою об камінь.

Тримався Ярий скільки міг. Потім відчув, що падає в чорну мулавину, у безвість, у ніщо.　

От-от загинув би, та якраз тоді смикнуло його щось за руку. Поплив він, хоч і не мав уже сил пливти, хоч не розумів, куди, власне, пливе.　

А потім виринув посеред широкої річки, тихої й спокійної. Не кам'яні схили, а всіяне зірками небо було в нього над головою, і вода тут була звичайнісінька, пахло від неї лише річкою, і тиша стояла така — аж чути було, як десь віддалік скинулася риба. Десь сюрчали цвіркуни, а значить, і берег був поряд.　

Відчув Ярий, як щось торкнулося його лівого плеча, озирнувся — побачив Уляну. Була вона схвильована, однак жива й здорова.　

Кивнули вони одне одному — і не тому тільки, що досі тримав Ярий у роті жука-жаринку. Просто часом будь-які слова стають зайві.　

Торкнулося щось правого плеча, глянув Ярий, побачив вінок зі свічкою, а далі — ще й ще. Пливли вони но нічній річці, немов зірки по небу; всі — до невеличкого острова.　

Попливли туди й Уляна з Ярим. Вийшли на берег, почули шарудіння, і шурхіт, і стукіт, і тріпотіння, й немов притлумлений шепіт. А потім побачили галявину, і на ній — розкладене багаття, холодне горно, відро з водою, ковадло. Поряд лежали кліщі, ручний міх та молот.　

А на деревах, що височіли над галявиною, погойдувалися клітки, і в кожній було по пташці. Сиділи там жайворонки і дикі голуби, снігурі й лас тівки, зозулі, трясогузки, синички, кулики, дрозди й вивільги.　

— Звідки їх стільки взялося? — здивувалася Уляна.　

— Я мав трохи часу, — відповів їй, виходячи з тіней Перевізник. Був він без сорочки, у самих шкіряних штанах. Довге сиве волосся перехопив стрічкою, бороду заплів у три кіски, а на лобі й щоках намалював попелом спіральні візерунки.　

Сказав він:　

— Поки мандрували ви Чорноліссям, тут минуло три дні. Досить, щоб перевезти на острів кілька кліток з пташками.　

Він поглянув на них, наче хотів у чомусь пересвідчитись; кивнув сам до себе. Промовив:　

— Добре, що ви встигли повернутися. Ще трохи — і було б запізно. Давайте мені те, по що ходили, а самі перевдягайтесь і сідайте грітися до вогнища. Про все інше я подбаю.　

Золотого хруща від Ярого він прийняв спокійно, наче то був звичайнісінький жук: посадив собі на лікоть та й присів перед горном, щоб скласти туди дрова. А хрущ повз собі по засмаглій шкірі Перевізника, навіть не намагаючись утекти.　

Тим часом перевдяглися Ярий з Уляною у спіднє й сорочки, що їх привіз разом із клітками старий. Передав Ярий Перевізникові галузку, і хоч та відсиріла, старий слова не сказав. Спокійнісінько поламав її на менші та й поклав у горно на дрова.　

Спитав Ярий:　

— Невже… нічого ти не бачиш і не чуєш?　

Перевізник тільки плечима стенув:　

— Як і інші Дерева, Прадуб проростає крізь світи й часи. І коріння його, і листя сповнене ними — минулими, прийдешніми, втіленими й невтіленими. Кажуть, що десь, колись народився Міцний, здатний врятувати водночас усіх, однак я — не він: рятую лише тих, кого можу. І плачу за це ту ціну, яку можу заплатити.　

Зняв він хруща-жаринку зі свого плеча, обережно поклав на уламки галузки. І хоч які вологі ті були — зайнялися одразу, спалахнули яскравим жовтогарячим полум'ям.　

Спалахнув і сам хрущ, от тільки не здимів, як у печі пані Брамниці, — ні, почав він маліти й танути, стікаючи золотим струмком. За мить лежала у вогні вже лялечка хруща, а потім — личинка,