




ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Було це в часи прадавні, нині призабуті. Ходили тоді по землі герої й потвори, і перших не завжди вдавалося відрізнити від других. А слово в ті часи бувало гострішим за меч, хоч і мечі вміли тоді промовити своє гостре слово… У новій повісті знаного українського письменника Володимира Аренєва, лавреата премії «Книга року ВВС-2019», йдеться про пригоди меча і тих, хто ним володів, про мандрівки й переслідування, чари та закляття, а ще — про Одіна Стойменного, пані Брамницю та двох відчайдухів, які насмілилися кинути їм виклик. «Заклятий меч» — самостійна історія у світі «Заклятого скарбу».
«Заклятий меч» нагороджений простором української дитячої книги «БараБука» як краща книжка для підлітків, спецвідзнакою премії «ЛітАкцент року», а також увійшов до фіналу Шевченківської премії (2021).
Володимир Аренєв
ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ
Легенда
Про цей курган різне казали. І що в ньому сховано освячені гайдамацькі ножі, і що це справжня могила Шевченка, і що на Купала туди злітаються відьми. Один місцевий краєзнавець взагалі божився, що в дев'яностих там була база інопланетян — дрібних, зелених, на летючій тарілці.
В інопланетян я не вірила, на могилу Шевченка нас возили всім класом ще дванадцятого року, а щодо відьом і так було ясно — брехня.
Інша річ — гайдамаки. Відомо ж бо, що у Львові їх, полонених, ставили лагодити мури, міняти бруківку, а людей із п'ятдесят тодішній військовий комендант відрядив будувати кам'яницю на Ринку. Враховуючи, що від Львова до бабусиного села не так далеко… всяке могло бути. Навіть тоді — дарма що гайдамаків жорстоко страчували — у бранців був шанс. Хтось міг утекти, добратися до наших країв, навіть сховати в кургані ті свої ножі.
Але що це міняло для мене особисто? Нічогісінько! Я й інфу про гайдамаків нагуглила лише з глухої, нестерпної нудьги. Все-таки відправляти людину проти її волі туди, де навіть інтернет бігає зі швидкістю равлика-пенсіонера, — пряме порушення основних прав і свобод. Та й просто нечесно!
Мама казала, що я потім усе зрозумію; вічна пісня дорослих, еге ж. Наче я й так не розуміла. Малу Юстинку треба було везти на море, щоб відпочила. Вона тепер підхоплювалася вночі хіба раз на тиждень — і навіть не завжди пам'ятала, що саме їй наснилося. І про відьму вже не кричала… про відьму, про казан і про братика Сашка.
Усі книжки про відьом з їхніми казанами батьки ще торік розпродали, одну тільки — старезну, з чорно-білими, дуже детальними малюнками, чомусь відправили до бабусі. Книжка лежала в шафі нагорі — темний корінець, вицвілі букви.
Я гортала її час від часу. Це було краще, ніж постійно перезавантажувати сторінку, щоб глянути, чи немає поганих новин.
Мама з татом телефонували щодня, а Юстинка надсилала фотки. На фотках вони всі були майже щасливі, і татові навіть вдалося кілька разів природно всміхнутися.
Я їм слала свої та бабусині. Бабуся потім обіймала мене, казала, що я молодчинка і добре тримаюся. Я раділа. Рік тому на такі слова я б розревілася, як шмаркате дитя. Тепер я тільки горнулася до неї, міцно-міцно, і казала якусь банальщину. Слова нічого не важили, важив смисл, що за ними стояв; бабуся це розуміла.
Бложик мій тим часом занепадав: матеріалу для нових репортажів не було, і відвідуваність просідала. Я сказала собі, що це не гідне майбутньої професійної журналістки. І взагалі, у профі нічого не пропадає марно, тому я взяла й записала відео про тих гайдамаків. І раптом виявилося, що народові це цікаво. Коментарі в дусі «ого! O_Yarchuk__ vblog, респектище! скільки разів був на Ринку й не знав!» недвозначно свідчили: я втрапила на гайпову тему!
Висновки я зробила. Від варіанту рвонути до Львова відмовилася — от саме тому, що він першим спав на думку. Натомість глянула на календар, побачила, що післязавтра Купала, і анонсувала нічний стрім з кургану.
Боялася? Чесно кажучи, навіть не замислювалася про це. Ані ведмедів, ані кабанів у цих краях давно не бачили. Бабуся, як фахова біологиня, мені пояснювала, що умови несприятливі, антропогенний фактор, оце й усе. Більше варто було стерегтися людей, бо всякі трашіяються, та я мала газовий балончик і курси самозахисту в анамнезі.
Звісно, я припускала, що на Купала там туситимуть якісь місцеві неформали, — але не бачила в цьому проблеми. Зроблю стихійне інтерв'ю, розширю цільову авдиторію.
З добре продуманими планами, на жаль, є лише одна проблема: рано чи пізно вони летять під три чорти. З дому я вшилася на раз-два, до кургану доїхала на ве́лику. Неформали справді тусили на схилі ближче до верхівки: розпалили вогнище, повідкривали бляшанки з енергетиками.
Щоправда, було це якийсь час тому. А потім вони кудись наче здиміли. Ну, чи їх таки забрали гайдамаки-інопланетяни на чолі з Шевченком.
Багаття собі потріскувало, дві бляшанки стояли біля колоди, ще одна впала, і навколо неї щедро розлилася калюжка енергетика. Але навіть його солодкавий хімічний запах не перебивав іншого.
На схилі пахло квітковим магазином. Ні, не орхідеями й не тюльпанами. Сирою землею.
Під стрімом народ уже коментив, мовляв, я сама все підстроїла, проте глядачів ставало дедалі більше — і це заспокоювало. Наче ті кілька сотень чимось зарадили б, якби я вляпалася у справжню біду.
Що найгірше — я вже не могла просто махнути рукою і вшитися з кургану. Глядачі не зрозуміли б. Я сказала собі, що зроблю коло, вивчу ситуацію і на тому завершу стрім.
Лопату я знайшла кроків за сім від багаття — і зраділа їй, наче старому приятелю. Що не кажи, а з міцною лопатою і газовим балончиком людина почувається впевненіше, ніж із самим балончиком.
Узяла її за держак, немов меча, і рушила далі.
Потім сталися одразу дві речі. По-перше, я дійшла до дальнього, південного схилу і побачила машину, що, підскакуючи на вибоїнах, мчала до ґрунтовки.
По-друге, мій смартфон вирубився, хоча кілька хвилин тому в ньому було ще 52 % заряду.
Ну, сказала я собі, принаймні власники лопати й енергетиків напевно звідси забралися. Отже, мені нічого не загрожує.
Люди бувають геть нелогічними, правда?
Я це зрозуміла, коли квітковим магазином, запахло ще дужче.
Навіть тоді в мене лишалося щонайменше два варіанти. Перший: рвонути вниз по схилу, сподіваючись, що не впаду й не зламаю собі ногу чи шию. Другий: озирнутися. (Третій варіант — голосно закричати — я не розглядала як неконструктивний і надто гендерно-стереотипний).
Звісно ж, я озирнулася. Сподівалася, чесно кажучи, побачити жартівників. Або — нічого. Нічого влаштувало б мене на всі сто.
А там стояв кінь. Звичайнісінький гнідий кінь, у збруї, під сідлом. І збруя, і сідло нагадали про малюнки з підручника історії, тож я полегшено зітхнула: тепер усе ясно! Певно, десь неподалік знімають кіно, і ось цей красень звідти втік, налякав місцевих нефорів, що вирішили погратися в «чорних археологів», і ледве не довів мене до божевілля. Елементарно, Ватсоне!
— Ну, привіт, — сказала я.
Знаю, дехто вважає, що розмовляти з тваринами немає сенсу, — а як на мене, так думають люди без серця. І взагалі, ця розмова потрібна була насамперед мені.
Кінь глянув на мене з