ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Сказала Уляна:　

— Не гаймо часу, тікаймо в ліс!　

Ліс цей стояв за їхніми спинами, оповитий туманом, — суворий, високий, німий. І жодна стежка не вела до нього.　

Та не це зупиняло Ярого. Бачив він, що страчча сяк-так дісталося вже до середини мосту. Міг тепер розгледіти й обличчя малого: з рудими кучерями, капловухе, щедро всіяне ластовинням. Бачив він навіть тонкий кривий шрам під підборіддям, там, де голова хлопця переходила в тіло куниці.　

Помітив Ярий, що віття під страччам розплітається, рветься, — й сам незчувся, як знову опинився на мості. Встиг в останню мить: гілки тріснули, страчча намагалося вчепитися хоча б у щось кігтями, та ті зіслизнули.　

Ярий ухопив його за карк, а другою рукою міцно тримався за стовбур. Обплів міст ногами, та все одно поволі сповзав униз. А сама калина під вагою двох тіл зігнулася, захиталася над прірвою.　

Вивернув Ярий шию, глянув на Уляну. Та схилилася над краєм урвища й дивилася на Ярого з дивним виразом на обличчі, жодного слова не сказавши.　

І він мовчав. Через жука-жаринку, якого тримав під язиком, навіть не міг пояснити Уляні, чому кинувся рятувати страчча. Не міг розповісти, що впізнав малого, хоч і бачив лише раз — у дворі Ейнара Бурого Ікла, коли за будь-яку ціну мусив подбати про майбутнє свого молодшого брата, Ятгейра Меткого.　

Розділ п'ятнадцятий,

у якому Ярий Зухвалець

двічі стрибає

й двічі укладає угоду

Висів так Ярий, може, мить, а може, й довше, аж відчув, як ще нижче прогнулася калина. Озирнувшись, побачив, що Уляна прив'язала пояс до руки й обережно повзе по дереву нижче й нижче, підбирається до них із страччам.　

А те, як на біду, почало смикатися й викручуватись. Калина ще більше захиталася, Уляна ледь сама не впала і їх із собою не скинула.　

А тоді знизу, з річки, знайомий голос гукнув:　

— Бачу, даремно ви часу не гаяли. Так припали до серця пані Брамниці, що не може вона отак просто відпустити вас. Аж скаженіє на саму лише думку, що більше ніколи вас не побачить!　

Глянув Ярий униз. Золотиста крапка на чорному тлі наблизилася до мосту — і виявилася золотою лисицею на чи то кам'яному, а чи кістяному плоті. Пліт цей був овальний і опуклий, і лисиця сиділа точнісінько посередині, на його верхівці. Пухнастий хвіст закрутила кругом себе, підняла голову і з цікавістю роздивляла Ярого та Уляну.　

— Сестро! — гукнула Уляна. — Ми раді тебе бачити! Як ведеться? Чи не потрібна тобі поміч?　

Лисиця на те засміялася:　

— Хіба ще одна чорна курка, та навряд чи братик ховає її в себе під язиком. І якщо вже згадали ми про поміч…　

Тієї миті на дальньому березі люто загарчали хорти.　

— А от тепер, — сказала лисиця іншим, серйознішим тоном, — кінець жартам. Певно, лишили ви по собі якусь річ, і хорти пані Брамниці знайшли її. Отже, і вас знайдуть.　

Зітхнувши, додала:　

— Стрибайте сюди, до мене. Тільки ж уважайте! Якщо ковтнете хоч краплину з цієї річки, лишитеся тут назавжди.　

Стрибнули вони. Коли Ярий переходив міст, думав, що річка нестерпно смердить, та коли впав у неї, збагнув: справжнього смороду він тоді й не знав. Пахло від цих вод зрадженими мріями і зламаними клятвами, сльозами молодої вдови і сміхом ґвалтівників, а ще густими, липкими снами про помсту і споконвічним, непроглядним відчаєм.　

Від огиди Ярий ледве не втратив голову: на мить розгубився, не міг збагнути, де верх, де низ, — та зрештою випірнув, роззирнувся. Страчча при цьому таки не випустив, так і тримав у кулаці. Уляна вже була на плоті, допомогла вибратися.　

Сказала Лисиця:　

— Скільки віків живу — не втомлююся дивуватися з вас, людей. Спершу робите, потім думаєте. Помститися за своїх рідних, а потім страждати, рятуючи душі їхніх убивць. Попросити про допомогу в одного з Міцних, не спитавши про ціну. Рятувати чужинця, не знаючи хто він і звідки. Спершу тікати від невситимців, а потім задля одного з них ризикувати життям.　

Вона глибоко зітхнула й додала:　

— І здається, це заразно, бо з якого б ще дива я в усе це втручалася.　

— І ми тобі вдячні, сестро, — тихо сказала Уляна. — Допоможи нам повернутися на Межінь-острів — і проси за це будь-що.　

Глянула на неї Лисиця. Сказала:　

— А найдивніше — нічому ви, люди, не вчитеся. От кажеш ти — «будь-що», та так легко, наче й справді готова заплатити будь-чим. А брат мій навпаки — мовчить, навіть не привітався зі мною. То от вам моя ціна, не велика й не мала: хай віддасть те, що має в роті.　

І додала, посміхнувшись:　

— Щось одне, на вибір. Хоча, якби хтось спитав моєї думки, з-поміж язика, зубів та золотого хруща я би вибрала останнього. Волію, знаєш, позбавляти від, болю, а не викликати його.　

Озирнулася Уляна на Ярого. Той лише кивнув, а сам усе силкувався втримати страчча. Було воно важке і люте, клацало зубами, викручувалося, намагалося дряпнути Ярого кігтями.　

— Просто відпусти його, — сказала Лисиця. — Ти ж робиш йому боляче, братику. Не розумієш? Вони тут усі забудьки. Пані Брамниця дбає про них: годує, доглядає, але й прибирає зайві спогади. Ті, що найболючіші, найгіркіші. Про те, як з них насміялися, як їх образили чи зрадили. От тільки голод їхній вона втамувати не може — принаймні надовго. Голод і жагу до спогадів, які вони втратили. Тому малий і погнався за вами: спершу сподівався насититись, а потім відчув, що ти з ним пов’язаний. Гадаю, він навіть не усвідомлював, чого насправді хоче — і не розумів, що на нього чекає.　

Лисиця кивнула на страчча, що звивалося в руці Ярого й шипіло, вишкіривши дрібні, гострі зуби.　

— Тепер — розуміє. Щойно ти торкнувся його, спогади повернулися. І палять невситимця зсередини… наче золотий хрущ. До речі, зволікати я б не радила: нам варто попрощатися перш, ніж падіння стане невідворотним.　

Лиш тепер збагнув Ярий, що це не кров шумить у нього в вухах. Озирнувся, побачив: круті кам'яні береги далі сходилися, аж закривали небо над головою. І річка текла тут стрімкіше, вкривалася жовтуватими бурунами.　

А потім обривалася водоспадом. Тільки водоспад падав не вниз, а вгору, крізь отвір у кам'яних берегах, просто в запнуті хмарами небеса.　

Глянув Ярий на Уляну, і тепер вона йому кивнула. Передав він їй страчча,