ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

— Чи все гаразд? — спитала в нього за спиною пані Брамниця. Може, прокинулася, а може, й узагалі не спала…　

— Авжеж, — відповів Ярий, складаючи хмиз на черені. — Вибач, як розбудив тебе, хазяйко. Не чекав, що тут буде так чисто. Бачу, про все ти подбала, навіть про дрова.　

Пані Брамниця на те кивнула й знову заплющила очі.　

Ярий упорався із хмизом і взяв був свічку, щоб підпалити скіпку, але хазяйка, не підводячи голови, сказала:　

— У мішку, милий. Жаринки в мішку, ними розпалюй.　

Мішок лежав біля завіси з кіс і вікна на задвірок. Уляни все ще не було, тож Ярий визирнув подивитися, як вона там.　

Попри те що хатинка стояла на дереві, у вікні не побачив Ярий ні стовбура, ні гілля. Тільки пагорб, до якого вела від хатинки вузька стежка, а далі, за пагорбом, посеред кам'янистої долини — інші, схожі на вгрузлі в землю прадавні створіння. їхні хребти й боки їжачилися лісом — вологим, покрученим, жалюгідним.　

Ліс цей нагадав Ярому інший — той, до якого він їздив по свій заклятий меч. Але тут принаймні хтось жив. Дрібні постаті сновигали між дерев, ховалися за стовбурами, дерлися нагору, перестрибували з гілки на гілку. Одні були Ярому по пояс, інші — по коліна. Усі в довгих сорочках — певно, колись білих, та нині заплямованих, а то й зітлілих. Довге скуйовджене волосся закривало їхні обличчя, лише проглядали крізь масні пасма очі — великі, уважній голодні.　

Були там ще й інші — без сорочок, із тілами сичів, зайців, борсуків, ящірок, жаб. Скрадалися вони в тінях, сторожко ступали, стрибали обережно. Великі голови не заважали їм, і пасма їхні не чіплялися ні за гілки, ні за коріння. Тільки сухе листя часом видніло у тому волоссі — чорному, пшеничному, рудому…　

Не одразу збагнув Ярий, що всі ті створіння рухаються до хатинки.　

А потім побачив він Уляну. Йшла вона, уважно дивлячись перед собою, і тримала в кожній руці по повному відру.

За стежину не заступала, навіть коли та ставала вузенькою, мов долоня. А там, де твань та перегниле листя встилали землю, — переступала, примудряючись не впустити відра й не розхлюпати воду.　

Постаті супроводжували Уляну, однак близько підійти не наважувались.　

Ярий хотів був піти їй на зустріч, допомогти, та ззаду почув хазяйчин голос:　

— Жаринки і піч, милий. Як твоя ласка. І гляди, обережно, щоб зайві не повтікали.　

Він нахилився по мішок, а піднявши, не втримався, востаннє глянув у вікно.　

Глянув — і, відсахнувшись, озирнувся на власний подорожній мішок, у якому лежав Крик, зараз на диво мовчазний.　

Постаті на схилі пагорба покинули Уляну. Наче забули про неї — та й взагалі про все на світі позабували. Пооберталися до хатинки і завмерли, немов остовпіли. Тільки жадібно вдивлялися у вікно хатинки.　

Усі вони — і більші, і менші, й наймолодші, яких Ярий зауважив тільки тепер (ці останні були такі малі, що ще не вміли ходити і повзали на всіх чотирьох), — усі вони дивилися саме на нього, на Ярого.　

І тут він згадав про те, що побачив, коли хотів почистити черінь. А згадавши, збагнув, що вони з Уляною не вийдуть звідси живими — і ані три, ані тридцяті, три чорні курки їх уже не врятують.　

Розділ тринадцятий,

в якому Ярий Хитрун

грає у загадки

Доки повернулася до хати Уляна з водою, Ярий уже впорався з піччю. Узяв він хазяйчин мішок, розв'язав. Повзали там великі золотисті хрущі. Сяйво їхнє, не притлумлене рогожею, аж сліпило очі, а самі жуки були гарячі, мов жаринки. Набрав він тих хрущів повну жменю та й жбурнув просто в челюсті. Поскладаний там хмиз одразу ж зайнявся легким яскравим полум'ям.　

Цей вогонь не торкався хрущів, поки сиділи вони на хмизі. Однак помалу жуки-жаринки скочувалися з нього на те, що поклала хазяйка у піч замість дров.　

На рівні, високі ряди білих кісток.　

Займалися вони довше, горіли густо-червоним, чадним полум'ям. Повітря над ним пливло і плавилось, і на мить проступали в ньому обличчя чоловіків і жінок, та завжди неповні: то очі, то ніс із підборіддям, то самі вуса, а то — довга коса зі стрічками. Вони виринали й гаснули, а хрущі, знай, спливали напівпрозорим, солодкуватим димом.

Дим цей лишав на склепінні темні сліди. Не плями — відбитки долонь.　

Ярий пересвідчився, що вогонь не погасне, і швидко прикрив челюсті затулкою.　

Допоміг він Уляні роздягти хазяйку. Разом поклали вони її на лавку. Спершу розтяли ножем поділ, рукави й горловину — там, де на заношеній сорочці ще лишалися сліди вишивки; потім розрізали саму сорочку, зняли.　

Зауважила тут Уляна, що права долоня в Ярого обпечена хрущами. Притримала за руку, вмочила рушничок у відро і ретельно протерла водою рану.　

Сказав їй стиха Ярий:　

— Як станеться щось — не чекай на мене, хапай те, що маєш принести, й біжи. І навіть не думай озиратися.　

Уляна ж на це:　

— Разом прийшли ми сюди — разом і підемо.　

Озирнулися вони на хазяйку. Та лежала собі, заплющивши очі, склавши руки на грудях, — тільки злегка посміхалася.　

Заходилися вони обмивати її. Намагався Ярий не дивитися на пані Брамницю, стежив тільки за тим, щб ретельно змивати рушничком увесь бруд зі шкіри. Відчував, як крижане, тверде тіло з кожним доторком рушничка м'якне, стає теплішим, живим.　

Обмили вони з Уляною пані Брамницю, води тільки на лівий мізинець забракло. Лишився він сухим, кістлявим, із довгим гострим нігтем, темним по краю.　

Підвелася тоді хазяйка з лавки, взяла чисту сорочку й спідницю, що подала їй Уляна.　

Стояла перед ними тепер справжня Брамниця — струнка, як відчай, гнучка, як надія, бажана, наче смерть. Чорні кучері її зашерхотіли, коли ступила вона до Уляни по сорочку, й вишневі плями промайнули перед очима Ярого, — вигини й тіні, жар і м'якість, і заповідь насолоди, і таїна, що манить і жахає.　

Усміхнулася вона Уляні та Ярому, вдяглася. Сказала стиха:　

— Добре ви мене вмили, незвані гості. Тепер прошу до столу.　

Сіли вони їсти. З веління пані Брамниці Уляна поставила грітися коровай, а тим часом налила всім узвару. Від пічки потягло солодким запахом — і пригадалося Ярому те, з чого уся ця історія почалася. Як поїхав він з братом та його людьми мститися за